Розділ 1

Минуло понад пів року.
 Про Блукаючого чорта після зібрання на Водяному бастіоні Нової Печерської фортеці у Стольному граді не було ні духу ні слуху. Лише однієї з наступних ночей Київ накрила люта буря. Дужий вітер, що з’явився нізвідки, ламав дерева й здіймав пил на дорогах.

Єва закінчила магістратуру. Тепер вона — археолог із магістерським ступенем. Вона продовжувала працювати на тій самій роботі. Я ж і далі відвідував заняття з математичних наук у КПІ. Щодня летів туди, аби послухати й дізнатися щось нове. Зізнаюся, мені це неймовірно подобалося.

Паралельно з Куцим і річковим чортом, який назвався Мерехом, я шукав спосіб повернути собі справжнє тіло. Ми побували в багатьох місцях сили: у Витачеві, Трахтемирові, навіть на горі Тотосі. Спілкувалися з духами-охоронцями цих місць, та ніхто з них не знав, як мені допомогти.

Та я не здавався. Цього разу ми з Євою вирушали до Запоріжжя. Вона їхала у робочих справах, а я — у своїх.

Моєю метою було знайти Вічну. За інформацією, яку надибав Куць, мешкала вона в урочищі Вирва. Вічна була настільки древньою, що, за переказами, перебувала там від самого сотворення світу. Їй було відоме і минуле, і майбутнє. А ще, за чутками, вона оберігала одне з джерел живої води. Таких джерел колись було багато, але коли Древні пішли, ті джерела почали висихати.

О пів на восьму ми прибули на залізничний вокзал Запоріжжя. Узимку він виглядав стримано й трохи похмуро: масивна будівля зі світлого каменю здіймалася над перонами, а її широкі вікна відбивали тьмяне зимове небо. Біля входу лежали темні смуги снігу, втоптаного сотнями ніг, подекуди вже перетвореного на крижану кашу. Усередині вокзалу панував знайомий гул — змішаний запах кави з автоматів, холодного повітря з відчинених дверей. Люди, загорнуті в куртки та шарфи, поспішали у своїх справах, ховаючи руки в кишенях від пронизливого вітру.

Сівши у трамвай, ми за кілька хвилин доїхали до готелю, номер у якому для своєї співробітниці завчасно забронювала її компанія. Проїхавши всього три зупинки, ми вийшли майже у самому центрі міста.

Будівля готелю виглядала сучасно й водночас стримано. Висока, прямокутна, зі світлим фасадом і великими панорамними вікнами, вона контрастувала з зимовою сірістю довкола. Над входом світилася лаконічна вивіска, а скляні двері відчинялися автоматично, впускаючи всередину разом із нами порцію холодного повітря.

Рецепція зустріла нас теплом і м’яким світлом. Просторий хол був оформлений у спокійних тонах: світлі стіни, темна стійка адміністратора з гладкою поверхнею, кілька зручних крісел збоку та акуратні декоративні елементи без зайвої помпезності. Тут було тихо й затишно — різкий контраст після вокзального гамору.

За стійкою нас зустрів адміністратор — чорнявий хлопець років двадцяти п’яти. У нього було коротко підстрижене темне волосся, охайна щетина та уважний погляд темних очей. Він був одягнений у класичний темний костюм із білою сорочкою, що надавало йому зібраного й професійного вигляду. Побачивши нас, хлопець привітно усміхнувся.

З легкою ввічливістю він простягнув Єві ключі від номера й, трохи нахилившись уперед, вказав напрямок рукою:

— На третій поверх, тридцять третій номер.

   Піднявшись на вказаний поверх, ми невдовзі опинилися перед дверима світло-коричневого кольору з цифрою 33. Ключ повернувся в замковій свердловині — і перед нами відчинилася кімната, у якій ми проведемо найближчі два дні.

Номер зустрів нас стриманим затишком. Світлі смугасті стіни та м’яке тепле освітлення робили простір спокійним, майже домашнім. Дерев’яні меблі — ліжко з кованим узголів’ям, тумби й двері — надавали інтер’єру солідності без зайвої розкоші. Сірий килим приглушував кроки, а важкі штори біля вікна берегли тишу від міського шуму. Усе тут дихало простотою й обіцяло відпочинок після дороги.

Поки подружка оглядала кімнату, я зазирнув до ванної. Вона вражала чистотою й холодною елегантністю. Світла плитка з мармуровим візерунком відбивала м’яке світло ламп, наповнюючи простір відчуттям свіжості. Скляна душова кабіна виглядала легкою й майже невагомою, немов розчинялася в повітрі. Білі рушники, акуратно складені на тримачі, додавали готельної впорядкованості, а дзеркало вздовж стіни візуально розширювало приміщення, перетворюючи його на тихий, відсторонений острів чистоти й спокою.

Не гаючи часу, я заскочив до душової. Підстрибнувши до ручки, що вмикала воду, нахилив її вниз — і вмить на мене полився теплий струмінь. Я довго ніжився під ним, змиваючи з себе втому й пил дороги. На верхній поличці помітив рідке мило з ароматом абрикоса. Запах так сподобався, що я ледь не вилив на себе весь вміст пляшечки. Після водних процедур знайшов фен, що стояв у спеціальній підставці неподалік умивальника, увімкнув його в розетку й, не витягаючи з тримача, став під потік теплого повітря.

— Ну нарешті! — почув я вигук, коли вийшов із ванної.

Здивовано глянув у бік голосу. Вона стояла в тій самій кофтинці й штанях, у яких їхала. У руках тримала махровий халат і сукню лілового кольору.

— Я вже встигла всі речі по місцях розкласти й зібратися на зустріч, поки ти там плюскався. Все чекала, коли ти нарешті вийдеш!

Сказавши це, вона обійшла мене й штовхнула двері ванної. За мить клацнув замок, зашуміла вода.

Мою увагу привернули книги на нижній полиці журнального столика. Журнал про моду я одразу відклав убік, а потім на очі потрапила книжка під назвою «Фізичні явища у космосі: пояснення сучасної науки».

— Те, що треба, — прошепотів я й поринув у читання.

— Ти зі мною виходиш? У нас ключ лише один, — пролунало мені просто над вухом.

Від несподіванки я аж підстрибнув, ударившись об стільницю журнального столика.

— Т-т-так! — видушив із себе.

Ми вийшли разом. На ній було біле зимове пальто, світле волосся водоспадом спадало на плечі, а на ногах — білі чобітки на підборах. Із плеча звисала сумка того ж кольору, а в руках вона тримала папку з паперами. Під готелем на неї вже чекало таксі.