Розділ 18

  Після спеки й піску пляжу Поділ зустрів нас зовсім іншим настроєм —  живим і трохи позачасовим. Від Пішохідного мосту дорога вела вздовж набережної: Дніпро тут темнів і ставав глибшим, віддзеркалюючи  небо.  Легкий вітер ніс запах води та кави.

Поділ відкривався поступово. Низькі старовинні будинки з ліпниною, дворики з кованими балконами й вузькі вулички створювали відчуття, ніби місто зняло сучасну маску й показало справжнє обличчя. Ми вийшли на Поштову площу — серце давнього торгового Києва, де колись сходилися шляхи з усього світу. Поряд здіймалася церква Різдва Христового, стримана й велична, її світлі стіни м’яко сяяли у променях  сонця.

Далі шлях повів уздовж Контрактової площі . Вона жила своїм неспішним ритмом: вуличні музики, сміх перехожих, запах випічки. Біля Гостиного двору  на мить зупинилися, вдивляючись у його строгі аркади — мовчазного свідка століть торгівлі, зустрічей і прощань. Неподалік, біля пам’ятника Григорію Сковороді, простір ніби наповнювався спокоєм і тихою філософською зосередженістю.

 Звернули на Андріївський узвіз — вулицю, де кожен крок дихає мистецтвом. Картини, прикраси, старі книжки, запах олійних фарб. Над усім цим, мов сторож Подолу, височіла Андріївська церква — легка, небесно-блакитна, з золотими верхами, що ловили світло дня.

********

Я із нетерпінням чекав вечора. Не раз і не двічі намагався повернутися до своєї справжньої подоби. Та  все було марно.

*********

    Уночі Зелений театр виглядав мов забута декорація до стародавньої містерії. Напівкруглі тераси, сховані серед схилу, тонуть у густих тінях дерев, а бетонні сходи ледве вгадуються у тьмяному світлі ліхтарів, що пробивається крізь листя. Мох і трава на стінах здаються темно-смарагдовими, ніби сам пагорб дихає холодною зеленню.

Світло міста знизу не доходить сюди повністю — воно лише ледь підсвічує обриси арок і балюстрад, залишаючи глибини сцени у чорнильній темряві. Вітер перегортає сухе листя, і цей шурхіт звучить так, ніби хтось невидимий повільно ходить між рядами. Повітря прохолодне, насичене запахом землі й сирості, а тиша здається живою, напруженою.

     Саме тут зібралися всі жителі потойбічного Києва. Були серед них чорти різних видів: лісові — з глибин Голосіївського лісу, річкові — із річки Десенки, і чорні — ті, що прийшли з міських кладовищ. Прийшли й Поторочі Хрипкі, які на деякий час покинули занедбані будівлі, за якими мали наглядати.

Тут були й інші створіння: домовики київських кам’яниць; марники — тіні без чітких обрисів, що народжуються в тумані над набережними й мостами та викликають відчуття тривоги й дежавю; нічниці — мешканки сплячих районів, гуртожитків і лікарень, здатні насилати важкі, задушливі сни; київські ключники — духи, що охороняють зачинені брами, підвали, технічні ходи й закинуті сходи.

Усі вони гомоніли кожен по-своєму. Найгучнішими були чорти — їхнє буркотливе мурчання, злитe у різних баритонах, створювало враження, ніби десь поруч дрімає один велетенський кіт.

   Серед цього строкатого натовпу я одразу впізнав Старшого Чорта. У темряві він здавався вищим і масивнішим за всіх інших. Його темно-синя шерсть майже зливалася з ніччю. Високі, вигнуті роги здіймалися над головою, і на них тихо шелестіли водорості, ніби живі, реагуючи на кожен його рух. Бурштинові очі світилися зсередини тьмяним, настороженим вогнем — не яскраво, а глибоко, мов жар під попелом.

На голові лежала корона з латаття й тонких зелених нитчастих водоростей — темна, волога, вона виглядала радше як знак давньої влади, аніж прикраса.

Поруч із ним крутився мій знайомий. Побачивши мене, він замахав рукою, підкликаючи. Та я жестом дав зрозуміти, щоб краще він підійшов сам. Не хотілося мені показуватися Старшому на очі. Не хотілося, щоб він підняв мене на глум.

Поки чекав, вихопив поглядом Куцого. Той тулився до гурту таких самих, як і він. Не втручався в рохкіт інших, мовчки роздивлявся навсібіч. Його хвіст підмітав торішнє листя, і з першого погляду було видно, що він соромиться своєї неповноцінності.

Я послав йому телепатичне вітання. І — о диво — він його вловив. Довго дивився в мій бік, вагаючись, а потім таки наважився підійти. Я ж порадив йому ввімкнути «сканування».

— Це ти, Аздаре? — здивовано хрюкнув він.

— Хто ж іще, як не я? — відповів я, дивлячись на нього знизу вгору й чекаючи, мов удару батога, його реакції.

Куць опустився поруч зі мною, ігноруючи погляди інших.

— Що ж сталося з тобою? Чому не прибереш свого справжнього вигляду?

Мені довелося розповісти все знову.

— Йой! Оце ти втрапив… Але, гадаю, є «ліки» від твоєї «недуги».

— Було б добре вилікуватися…

На цих словах до нас підійшов мій «одноплемінник».

— Знайомся, це Куць. Куць, знайомся — це мій товариш із минулого, — відрекомендував я їх одне одному.

Після хвилини мовчанки річковий потиснув руку Куцеві.

— Приємно… дуже приємно, — вичавив він із себе.

Можливо, наша розмова мала б продовження, якби з однієї з арок «Зеленки» раптом не вирвався вихор затхлого, холодного повітря. За якусь мить перед міфічними жителями княжого міста постав його справжній володар — Хазяїн.

Серед людей він був більш відомий як Господар Зеленого театру.

Враз гомін стих. Сотні пар очей увіп’ялися в нього. Хазяїн зрідка з’являвся на очі — навіть нечистій силі, не те що людям. Тож майже кожен із присутніх бачив його вперше.

Верхня половина його тіла мала форму людського скелета. Кістки були вкриті товстим шаром вологого моху, місцями пророслого лишайником і тонкими корінцями, що звисали, мов сухожилля. Подекуди між ребрами чорніли порожнини, з яких тягнуло сирістю підземель. В очницях клубочилася темрява, крізь яку зрідка прослизало тьмяне зеленкувате світло. Щелепи змикалися повільно й беззвучно. Він не видавав жодного звуку — його голос лунав у голові кожного з нас.

Нижня половина тіла не мала сталої форми. Там, де в людини починаються стегна, його постать розпадалася на темно-зелений вихор. Він крутився повільно, але з відчутною силою. Усередині вихору пробігали темні смуги — мов тіні коріння або водоростей, що звивалися в глибині потоку.