Розділ 17

  Червнева спека зависла над Березняками, мов прозорий серпанок. Пляж тягнеться вздовж Дніпра світлою смугою піску, розпеченого до гарячого дотику. Ріка повільно несе свої води, сліпуче блискаючи відбитками неба, а з правого берега долинає далекий шум міста. Люди ховаються в тіні дерев, хтось мовчки дивиться на горизонт, хтось занурюється у прохолоду Дніпра — і здається, що час тут сповільнюється, підкоряючись літньому спокою.

  Поки Єва та Наталка вправлялися у плаванні, я оберігав їхні речі. Час від часу мій погляд ковзав туди, де починалася моя батьківщина — точніше, до місця, де протока Чорторий впадала у Дніпро. Поки чекав, вирішив для себе, що неодмінно навідаю своїх. Хоч вони й вигнали мене, та все одно щось невблаганно тягнуло у рідні місця.

— Гей, Аздаре, не спікся ти ще на цьому сонці? — подумки звернулася до мене Наталка.

Її цілісний купальник салатового кольору робив фігуру ще стрункішою. Чорне волосся було зібране у тугий пучок і заколоте темно-синім «крабом» у формі мушлі.

Єва присіла на покривало, підставивши обличчя промінню сонця. Її рожевий, також цілісний купальник  підкреслював тонкий стан і стрункі ноги. Дві білі коси були акуратно зібрані в гульку на голові.

— Як бачиш, ще ні. Але вже близький до того, — у тон відповів я.

Обоє лягли й заплющили очі. Кілька хвилин панувала тиша, аж доки її не порушила чорнокоса красуня. Вона заговорила вголос, звертаючись уже до Єви:

— У новинах повідомляють про маніяка, який полює на маргіналів і жорстоко їх убиває.

— Якісь дивні маніяки пішли нині, — хмикнула білявка.

Мене ж почуте насторожило.

— Як саме він їх убиває? — телепатично запитав я Наталку.

— Жорстоко. Ламає кістки рук і ніг, а ще витягає нутрощі жертв назовні, — так само подумки відповіла вона.

«Дуже схоже на почерк Блукаючого чорта», — майнула тривожна думка. Вголос же я спитав:

— Де знаходили тіла?

— У Печерському районі, поблизу Зеленки. У Святошинському. На Подолі. В Оболонському, — перелічила вона.

— Нічого собі… — тихо озвалася Єва.

Я ж вирішив скористатися нагодою, поки дівчата не повернулися до води, й навідатися до своїх.

— Я на Десенку змотаюся.

Після цих слів  злетів і подався до рідних місць, летячи над спокійною водною гладінню.

*******

  Не знав, як поставляться до мого нового образу мої «родичі», проте твердо вирішив для себе, що навідаю їх. Можливо, навіть і Старшого Чорта.

Я пролетів під Північним мостом. Ліворуч від мене лежав острів Муромець, а праворуч — ще один, під назвою Муромець-Лопухове. Саме там, майже над самою водою, я й помітив одного зі своїх товаришів із минулого життя.

Чортяка з шерстю оливкового кольору та світло-зеленими очима витягував із річки старе залізяччя: труби, гратки, покручені шматки металу. Витягаючи мотлох, він без упину примовляв:

— Людям — людське.

Я приземлився на траву, що росла понад берегом.

— Вітаю, — голосно промурчав саме в ту мить, коли чортяка виліз на берег і жбурнув на купу металобрухту старий, поржавілий кран з-під умивальника.

Він обернувся в мій бік і кілька секунд мовчки розглядав мене.

— Увімкни інший зір, — підказав я.

Враз його очі стали білими.

— А! — вигукнув він за мить. — То це ти, рудий!

Він обійшов мене колом. Чортяка був майже на метр вищий за мене.

— Ну й життя нове тебе потріпало. Як же це з тобою сталося? Хоча ні… — він махнув волохатою рукою. — Пропоную примостится он на тій вільсі. Поговоримо.

Ми знялися в повітря й перелетіли до вказаного дерева.

Гілка, на якій  вмостилися, була товста й стара, вкрита шорсткою сірою корою, місцями розтрісканою від часу. З-поміж листя пробивалися сонячні промені, а знизу тихо плюскотіла вода, відбиваючи в гіллі сріблясті відблиски.

— Мені не терпиться дізнатися про твою подальшу долю. Бо в Чорториї про тебе наслухався різних нісенітниць.

— Яких, наприклад? — насторожено промурчав я.

— Ну, що ти після вигнання зник із цього світу назавжди. Або перетворився на одного з Блукаючих. До речі, — він аж підстрибнув, — один із них завівся й у Стольному граді. От дехто з наших і подумав, що це ти.

— Чого вже тільки не вигадаєш, аби розважити свій язик, — підсумував я почуті про себе вигадки.

— Краще розкажи як ти, — попросив мій знайомий.

— Після того, як Великий Чорт від імені всіх річкових чортів вигнав мене, я, повністю пригнічений, подався блукати понад Великою рікою. Так і потрапив у Корчувате, де в одній занедбаній будівлі зустрів Поторочу Хрипку. Вона й порадила мені знайти людину та «прив’язатися» до якоїсь речі в її домі. Інакше, сказала вона, я маю всі шанси стати Блукаючим чортом.

— І? — вуха співрозмовника піднялися й стали заввишки з його рогами.

— Летів, не знаючи куди. Чому взяв маршрут на захід — і досі пояснити не можу, навіть собі. Позаду вже залишив Величне місто й пролітав над маленьким містечком, як на мене напала зграя ворон. Через них я й зробив «вимушену посадку» на городі одного з приватних будинків.

Так, слово за словом, я розповів йому про всі пережиті мною пригоди. Деякий час мій знайомий мовчки спостерігав за парою лебедів, що шукали поживу, занурюючи голови у воду.

— Я подумаю, як тобі допомогти. Не вік же тобі існувати ось так, — мовив він і вказав  лапою на мої два лисячі хвости.

— Я хочу навідатися до інших. І до Старшого також, — висловив я своє бажання.

— Не раджу. Головний нині не в настрої. Цієї ночі він іде на зібрання нечистої сили до Зеленого театру. Там вирішуватиметься питання щодо Блукаючого, який баламутить Київ. І здогадайся, хто йде з ним? — він весело усміхнувся.

— Немає сумніву, що ти.

— Авжеж! І ти приходь із нами. Хоч і в такому вигляді.

Я подумав: а чому б і ні? Можливо, дізнаюся щось цікавеньке. Та й Єві буде що розповісти.