Розділ 16

  Повернувся до готелю на світанку. Через вікно тихо проник до номера, де зупинилися подруги. Вони солодко спали. Я обережно прикрив за собою вікно й вмостився у кріслі.

Вже зранку виявив, що знову повернувся у своє друге тіло. Із сумом видихнув.

Цього дня на нас чекав гірськолижний курорт Татранська Ломниця — найстаріший туристичний центр регіону, розташований у східній частині Високих Татр, на території Словаччини. Саме тут височіє Ломницький Штит — друга за висотою вершина масиву, що має форму тригранної піраміди. Її вершина здіймається на 2634 метри над рівнем моря.

Підіймалися нагору канатною дорогою. З кабінки відкривалися неперевершені краєвиди: стрімкі схили, темні смуги хвойних лісів і безмежний простір гір, залитий ранковим світлом. Так ми дісталися Ломницької долини, де серед кам’янистих схилів заховалося Скальнате плесо — льодовикове озеро, що живиться талими водами снігів, які не зникають з вершин навіть улітку. Воно лежить на висоті 1751 метр над рівнем моря, холодне й мовчазне, немов саме серце гір.

    Після цього на нас чекав довгий переїзд автобусом до Перемишля. Згодом — посадка на потяг, який уже о 10:02 наступного ранку привіз нас до української столиці.

Поки дівчата із захватом обговорювали подорож, я з сумом підбивав підсумки власної поїздки й зрештою дійшов висновку: мій страх таки справдився. Хоч мушу визнати — краєвиди, які я побачив під час цієї подорожі, справили на мене сильне враження. Не менш запам’яталося й королівське місто Краків!

******

Приміщення Внутрішнього відділку поліції Подільського району Києва  було стриманим і функціональним: світлі стіни з легким жовтуватим відтінком, потерта плитка підлоги, запах кави й паперу. Уздовж коридору — двері кабінетів із табличками, дошка з орієнтуваннями та черговий пост, де постійно гудів комп’ютер. Тут панувала робоча тиша, порушувана лише телефонними дзвінками й приглушеними голосами.

     Кабінет оперуповноваженого кримінальної поліції був невеликий, але щільно заповнений роботою: два столи, шафи зі справами, карта району на стіні, дошка з нотатками й фотографіями. На підвіконні — чашка з недопитою кавою, у кутку — електрочайник. Світло люмінесцентних ламп підкреслювало  зосередженість тих, хто тут працював.

    За столом сидів оперуповноважений кримінальної поліції Ярослав Сніговик. 32-річний молодий чоловік із коротко підстриженим світло-русявим волоссям і акуратною зачіскою. Обличчя світле, з чіткими рисами, високим чолом і зосередженим, трохи напруженим виразом. Очі світлі, погляд уважний.

Одягнений у темну службову форму з погонами. Постава пряма, жести стримані.

Удесяте, мабуть, за останні пару годин він переглянув справу по крадіжці золота та підміну його на попіл. Узяв до рук заяву власника постраждалого ювелірного магазину.

— Ну, нічого не розумію. Слідів зламу крамниці немає. Весь час придбані прикраси лежали на прилавку під захисним склом. А на ранок, коли працівники прийшли на роботу, замість золотого браслета із зеленими камінцями та кулона з таким же смарагдом лежали лише дві щіпки попелу. Виглядає, як злий жарт, — промовив він, мовби ні до кого не звертаючись.

— Скільки вони коштували, що так побивається за ними власник цієї ювелірної крамниці?

За сусіднім столом сидів помічник оперуповноваженого, сержант Клим Жаба. Йому було близько сорока. Кремезний, плечистий. Кругле обличчя з м’якими щоками здавалося добродушним, та світлі, холоднувато-блакитні очі уважно стежили за кожним рухом співрозмовника. У їхньому погляді читалася звичка не довіряти першому слову й помічати дрібниці, які інші пропускали. Коротке темно-русяве волосся  акуратно зачесане назад, без жодної зайвої недбалості.

Форма сиділа на ньому щільно: світло-блакитна сорочка, чорна краватка, погони. Він говорив небагато, але коли відкривав рот, здавалося, що кожне слово вже зважене й перевірене, наче доказ у справі.

— Браслет оцінювався у п’ятдесят тисяч доларів, а кулон — у сто тисяч, — відповів йому Ярослав.

Сніговик склав у папку документи.

Його колега, почувши ціну, присвиснув.

— Непогано. Тепер я розумію власника, котрий хоче повернення вкрадених коштовностей.

Хвилину помовчавши, запитав:

— Щось відомо про того хлопчину, який продавав прикраси?

Ярослав, який уже підвівся з-за столу, різко обернувся до колеги.

— Що саме цікаво — його наче ніколи не існувало. У жодній базі даних його немає. Таке відчуття, що він нізвідки з’явився!

Жаба закусив верх кулькової ручки — він завжди так робив, коли над чимось замислювався.

— Отже, його особу не вдалося ідентифікувати? — чи то запитально, чи то стверджувально сказав він.

***********************************

 За весь час, відколи я жив у Єви,  жодного разу не був знайомий із її батьками. Тож одного вечора, під час гри в карти, наважився запитати:

— Де твої батьки? Чому вони ніколи не з’являються в цьому будинку?

Дівчина на мить заплющила очі й спокійно видихнула. За цю коротку паузу я вже встиг пошкодувати про власну цікавість. А потім пролунав її голос:

— Аздаре, я відповім на твоє запитання лише раз. Більше мене про це не питай.

Я мовчки кивнув.

— Мама й тато розійшлися, коли мені було лише два роки.

— А чому? — тихо запитав я.

— Відповідь банальна: не зійшлися характерами. Він запальний, і вона така сама. За словами татуся, вони часто сварилися — зазвичай через дрібниці. Після розлуки кожен пішов своєю дорогою. Мама подалася до свого коханця, а батько з головою поринув у бізнес і політику.

— Тобто твій тато — впливовий політик? — не втримався я.

Єва скривилася.

— Це надто гучно сказано.

Я поставив ще одне запитання, розуміючи, що ходжу тонкою межею:

— Тоді чому ти живеш у цьому будинку сама, а не, скажімо, на Хрещатику — у п’ятикімнатній квартирі?

— Бо я не хочу фінансово від когось залежати, — твердо відповіла вона. — Не хочу, щоб за першої ж нагоди мені «кололи» очі тим, що я живу як мажорка за рахунок батька. Саме тому я обрала бабусину хату по маминій лінії. Працюю, щоб мати власні гроші, і навчаюся на бюджеті, як і прагнула, — аби ні в кого не просити.