Розділ 15

   Ми переїхали до колишньої королівської столиці Польщі — Кракова. Об 11:30 розпочалася оглядова екскурсія містом. Разом із гідом ми крок за кроком відкривали для себе головні родзинки історичного центру. Перед нами розкинулося Старе місто — велика пішохідна зона з вузенькими, затишними вуличками, вимощеними бруківкою. Уздовж них тіснилися крамнички, ресторанчики й кав’ярні, а між будинками виринали площі, костели та ратуша, що пам’ятала не одне століття людських кроків і голосів.

Ми відвідали справжню візитівку Кракова — замок Вавель. Його стіни зберігали в собі таємниці давніх змов, королівських тріумфів і трагедій. Ми зробили безліч світлин, але я знав: жодна з них не передасть справжнього духу цього місця.

На факультативній екскурсії ми побували у старовинному районі Казімєж, де колись вирувало життя єврейської громади й де знімали всесвітньо відомий фільм «Список Шиндлера». Центральна площа з міською ратушею здавалася осердям цього району, звідки розбігалися вулиці, немов нитки пам’яті. Прогулянка старими кварталами принесла не лише естетичне задоволення — вона трохи прочинила завісу таємничості величного й водночас трагічного міста.

О 22:00 ми заселилися в готель поблизу міста.

    Наступного ранку екскурсійний автобус повіз нас до ще однієї перлини Польщі — озера Морське Око.

Коли я побачив його вперше, у мене перехопило подих. Смарагдово-зелена гладінь лежала між горами, мов величезне око самої землі, уважне й мудре. Вода здавалася нереально чистою. Гори навколо стояли, мов мовчазні вартові, відбиваючись у дзеркалі озера. Я відчув, як це місце повільно, але впевнено торкається моєї суті — заспокоює, вирівнює, зцілює.

Морське Око, розташоване на висоті 1395 метрів, справді заслуговувало на славу одного з найкрасивіших озер у світі.

Ми піднялися ще вище — до Чорного ставу. Тут панувала зима. Навколо лежав сніг, а вода вже починала вкриватися тонкою, крихкою кригою. Я ступив на неї обережно, ковзаючи, й, піднявши голову, побачив скелясту вершину ліворуч. У цих краях її називали Жаб’ячою Лялькою.

— Єво, на що тобі схожа он та скеля? — вказав я на неї.

Дівчата уважно придивилися.

Для Єви вона нагадувала сидячого Будду, зануреного у себе.

Наталці ж скеля видалася воїном, що завмер у позі медитації перед битвою.

— Аздаре, а ти не міг би злетіти до неї й зняти відео, облетівши по колу? — попросила Наталка, простягаючи мені телефон.

Я злетів легко, непомітно для стороннього ока. Повітря ставало холоднішим із кожним метром, але воно було чистим, мов гірський кришталь. Гора піді мною розкривалася в усій своїй суворій красі. Жаб’яча Лялька з близької відстані справді здавалася живою — складки каменю нагадували застиглі риси обличчя. Я облетів скелю по колу, відчуваючи, як у камені дрімає давня сила, байдужа до людей, але уважна до тих, хто вміє бачити.

    Увечері нас привезли до містечка Закопане. Після заселення в готель ми вирушили гуляти. Центральна вулиця міста жила своїм особливим ритмом: дерев’яні будівлі в гуральському стилі, сувенірні крамниці з різьбленими дрібничками, запах смаженого сиру та глінтвейну. Туристи сміялися, музиканти грали народні мелодії, а гори навколо, здавалося, схилялися ближче, щоб подивитися на це людське свято.

Коли сонце почало заходити, гора Гевонт перетворилася на червону. Її схили спалахнули міддю й багрянцем, ніби вона була розпечена зсередини. 

  Коли подруги, втомлені й задоволені, повернулися до готелю, я вирушив до верхівки Гевонту сам. Саме там перебував той, хто міг мені допомогти.

Мета моєї подорожі лише починалася.

   Поступово піднімався над містом, залишаючи позаду теплі вогні Закопаного та гомін вечірніх вулиць. Повітря швидко ставало холоднішим, густішим, наповненим запахом каменю й хвої. Гевонт зростав переді мною, темний і масивний, мов межа між світом людей і чимось значно давнішим. Я летів, слухаючи, як вітер співає між скель, ніби впізнавав мене й пропускав далі.

Коли я виринув на вершину, світ раптово завмер. Тут не було туристів, не було шуму — лише камінь, небо й глибока, майже мертва тиша. Я торкнувся землі й заплющив очі лише на мить, а потім дозволив їм стати тим, чим вони були насправді. Погляд розширився, проник крізь каміння й простір, ковзнув по кожній тріщині.

Я сканував Гевонт зором істоти, що відчуває подібних собі. Світло, тіні. І десь серед цього мовчазного хаосу я відчув знайому вібрацію. Ліцхо був тут. Саме так ми й знаходимо одне одного: резонансом сутності.

   Малий Гевонт уночі виглядав інакше, ніж удень. Низький і зубчастий, він темнів на тлі неба, мов згорблений сторож, що століттями пильнує тишу. Його кам’яні ребра холодно блищали під місячним світлом, а тіні лягали глибоко й нерухомо, ніби гора затамувала подих. Вітер тут був тихіший, приглушений, наче боявся порушити давній спокій.

І саме зсередини цієї кам’яної маси тремтіло ледь помітне світіння — не яскраве, не різке. Молочне, воно просочувалося крізь тріщини, немов подих чогось прихованого. Не  вагаючись я, полетів до цього світла.

Вхід до печери був затягнутий білою плівкою, що й випромінювала те дивне світіння. Не яскраве — радше молочне, приглушене, мов туман, який забув розсіятися. Я одразу впізнав плетіння сил.

«Магічний захист… для відведення людського погляду», — здогадався я. — «Ось чому ця печера не відома альпіністам, які щороку піднімаються сюди».

Коли  ступив углиб печери, темрява відступила. Печера складалася з двох велетенських зал, розділених кам’яною аркою, вкритою стародавніми знаками, що ледве тліли тим самим молочним світлом.

Зовнішня зала була схожа на підземний храм. Стеля губилася у височині, з неї звисали сталактити, мов кам’яні списи, а зі щілин у стінах сочилося тьмяне світло, яке ковзало по рядах сплячих воїнів. Їх були сотні — може, тисячі. Лицарі лежали рівними лавами, немов військо, зупинене в мить перед боєм. Обладунки тьмяно блищали: потемніла сталь, мідні накладки, шоломи з опущеними забралами. На грудях деяких виднівся вигравіруваний орел, на інших — хрести й герби давно забутих родів. Руки стискали мечі й списи, а щити були притулені до тіл, ніби воїни заснули, не випускаючи зброї. Обличь не було видно.