Розділ 14

   Сонце вже хилилося до заходу. Його косі, мідяні промені ковзали по фасаду вокзалу, торкалися засклених арок, затримувалися на годинниковій вежі, де стрілки, здавалося, на мить завмерли між денним гамором і вечірньою втомою. Повітря було густе від різноманітних запахів. На перонах метушилися пасажири, дзенькотіли коліщатка валіз, а з динаміків глухо й байдуже лунали оголошення про прибуття та відправлення потягів. Вокзал жив своїм звичним, трохи втомленим життям — байдужий до чужих страхів і надій.

Я сидів поруч, вмостившись на Євиному дорожньому рюкзаку, перебуваючи в тілі іграшки. З гіркотою відзначив, що це «тіло» стало для мене чимось на кшталт екзоскелета — оболонкою, яка більше не слухалася. Зранку, коли я намагався перекинутися у свою істинну подобу, в мене нічого не вийшло. Якби хтось знав, який жах охопив мене тієї миті. Протягом дня я не раз намагався повернути собі справжню форму, але щоразу зазнавав невдачі. Тепер уся надія лишалася лише на гірського духа.

   Поринувши в ці невеселі думки, я раптом вихопив поглядом Блукаючого чорта. Його обличчя одразу впадало в око через грубий свинячий п’ятак — вологий, широкий, з темними ніздрями, що розширювалися при кожному подиху. Він надавав чортові ще більшої потворності й водночас карикатурної зловісності, ніби насміхаючись з людської подоби. Над п’ятаком палали червоні очі, глибокі й неспокійні, мов жарини, готові спалахнути люттю.

Усе його тіло вкривало густе коричневе хутро, скуйовджене та жорстке на вигляд. З голови вигиналися темні роги з борознами , а по боках стирчали собачі вуха — насторожені, рухливі, що сіпалися від кожного звуку. Замість ніг у нього були важкі ратиці, які глухо цокали по землі. Довгі жилисті руки закінчувалися гострими пазурами, здатними і хапати, і шматувати. Позаду сіпався хвіст із китицею на кінці, ніби жив окремим життям і зраджував справжні наміри господаря.

Уся ця постать випромінювала небезпеку, злість і глузування

Він сидів за два метри від п’янички-безхатька, що розвалився під лавкою й солодко сопів, не підозрюючи про небезпеку. Чорт не зводив із нього жадібного погляду. У його уяві вже народжувалися картини кривавої забави: як він розриватиме це тіло й вивертатиме нутрощі десь у безлюдному закутку. Згодом поліція знайде понівечений труп і, як завжди, спише все на зграю безпритульних собак.

     Зазвичай чорти цього виду полюють у малолюдних місцях: напіввимерлих селах, біля покинутих млинів, на перехрестях доріг, якими зрідка користуються мандрівники. А цей, бач, наважився прийти по свою жертву аж у місто. Що ж могло так привабити його в цьому безпритульному? — мимоволі думалося мені.

Раптом із задуми мене вирвав голос Єви:

— Та де ж Наталка? Залишилося тридцять хвилин до відправлення нашого потяга!

Вона вкотре набрала її номер. Після довгих гудків на тому кінці слухавки нарешті відгукнулися.

— Ти де? — дівчина встала з-за столика й, давши мені знак оберігати речі, вийшла з території «Макдональдса».

Увесь цей час ми сиділи за вуличним столиком закладу. Я уважно стежив за нею. За мить Єва перейшла проїжджу частину — її блідо-рожевий спортивний костюм уже маячив біля головного входу до залізничного вокзалу. Ось вона помахала комусь рукою.

Та тут мою увагу знову привернув мій «колега». Цього разу він розторсав п’яничку, і той, ледве тримаючись на ногах та хитаючись із боку в бік, побрів у напрямку річки Либідь.

«Схоже, Блукаючому набридло чекати, і він вирішив пришвидшити час “розваги”», — подумав я, спостерігаючи, як дивна парочка зникає за рогом будівлі Державного підприємства спеціального зв’язку.

Мій погляд знову сфокусувався на подрузі. Тепер вона вже поверталася до мене у супроводі Наталки. Та була вдягнена в сіру футболку із зображенням чорного кота та джинсові шорти. На ногах у неї красувалися чорні босоніжки. За спиною висів темно-синій рюкзак, а поперед себе вона котила невеличку зелену валізу на коліщатках. В обох на обличчях сяяли усмішки.

— Хай, Аздар, — подумки привіталася вона зі мною, сподіваючись, що я почую.

Я так само відповів їй привітанням.

Дівчина в рожевому схопила свою валізу та рюкзак, і тоді всі разом ми подалися у черево Центрального вокзалу. Дівчата без упину гомоніли між собою. Я ж брів поруч, раз у раз уникаючи зіткнень із чужими ногами. Мені навіть не доводилося накладати на себе щит невидимості — заклопотані й кудись поспішаючі люди просто не дивилися собі під ноги.

+++++++

   Інтерсіті стояв на колії, мов витончений хижак, що завмер перед стрибком. Його гладкі металеві боки вбирали в себе світло ліхтарів, віддзеркалюючи вокзальну метушню ламаними відблисками. Темні вікна тягнулися суцільною стрічкою, приховуючи нутро поїзда, і мені здалося, що той дивиться на людей так само уважно, як і я на нього.

    Усередині вагона виявилося м’яке світло, яке рівно лягало на охайні ряди крісел, у яких було щось майже домашнє. Повітря пахло чистотою й кавою, а гладкі поверхні не несли на собі жодних слідів часу. 

      Рух поїзда та рівномірний стукіт коліс швидко мене заколисали. Я прокинувся лише тоді, коли о 04:00 ми прибули до Перемишля.