Розділ 13

    Протягом наступних трьох днів ми методично «розчинили» всі наявні прикраси — ювелірні крамниці й ломбарди в різних кінцях столиці приймали наш товар. Як і вперше, продажем займався я. Єва ж чекала неподалік — на паралельній вулиці, у так званій «мертвій зоні» для камер спостереження.

Найдовше у нас затримався золотий браслет із зеленим камінням. Дівчина тягнула  до останнього.

«Зароблене» ми поділили порівну. Я на частину від заробленого придбав   кілька необхідних речей — не хотілося щоразу з’являтися в людській подобі в одному й тому самому вбранні. 

++++++

— Ось пишуть, що в різних ювелірних магазинах деякі золоті прикраси зникли, а на їхньому місці лишилася дрібка попелу. Як таке може бути? — молодий айтішник підвів на Єву свої світло-блакитні очі. Це був худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, з коротко підстриженим русявим волоссям, легкою неголеністю та вічно трохи втомленим поглядом людини, що проводить надто багато часу перед монітором.

Дівчина байдуже знизала плечима.

— Дивина якась.

— Ну от і я так гадаю, — юнак розвалився в її кріслі, закинувши ногу на ногу.

— Максиме, ти налагодив усе, що потрібно? — запитала Єва.

— Авжеж, — відгукнувся айтішник. — Я оновив систему безпеки, закрив уразливості в мережі, налаштував резервне копіювання і перевірив, щоб доступ до бази даних був лише у співробітників. Тепер нічого не «посиплеться».

— Дякую. Мені треба працювати.

Єва підійшла до крісла, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що хлопцеві час звільнити їй місце. Кілька митей вони мовчки дивилися одне одному в очі. У голові Максима навіть промайнула думка: «А чи не запросити її на каву?» Та внутрішній страх почути відмову взяв гору.

Вже біля дверей він лише мовчки помахав їй рукою.

++++++

Поки стрічкою новин ширилася звістка про зникле золото, мої думки були зайняті зовсім іншим — змінами у власному тілі.

Я не раз ставав перед дзеркалом і, знову й знову,  перевтілювався в людину, сподіваючись, що котячі вуха й два лисячі хвости нарешті зникнуть. Марно. Вони залишалися на місці, ніби були частиною мене споконвіку.

Раптом у пам’яті спливли слова Болотяника:"Якщо довгий час перебуватимеш у  вигляді чогось, згодом станеш із ним єдиним цілим."

Ця згадка викликала незначну, але нав’язливу паніку. Якщо вже тепер зміни стали помітними, то що чекає далі? І що відбувається з моїм справжнім виглядом? Чи торкнулося це й його?

Я перекинувся через голову — і з дзеркала на мене вже дивився рудий чортик із блакитними очима, метр зросту.

— Фух! — тихо зітхнув я. — Тут принаймні без змін.

Зі зневагою й прихованою злістю я перевів погляд на м’яку іграшку — п’ятнадцятисантиметрового антропоморфного кота, в якого мені доводилося вселятися щоразу, коли потрібно було з’явитися серед людей і не привертати до себе уваги. Цей вимушений компроміс дедалі більше дратував.

Тоді й виникла думка: а чи не навідатися мені на болото й не розповісти Болотяникові про ці неконтрольовані зміни? Можливо, він знає, що зі мною відбувається. Або, що було б значно краще, підкаже, як цьому зарадити.

+++++++

Стоячи на пероні й очікуючи на електричку, вона гортала новини. Її цікавили лише ті з них, у яких ішлося про золоті прикраси, що раптово, через декілька днів після придбання, перетворилися на нікчемний мотлох. Поліція вважала це пограбуванням із відвертим глумом.

— Отже, правоохоронці пішли хибним шляхом, — зі зловтіхою підсумувала дівчина.

************

Похмуре небо загрозливо нависло над землею, ніби от-от мало зірватися й упасти важкою мокрою ковдрою. Вітер грався кронами сосен, викручував їхні верхівки, і дерева відповідали протяжним скреготом та сухим, болісним скрипом.

Болото було порожнім. Воно лежало між пагорбами темною, розлитою плямою — мов обпалена рана на тілі землі. Його поверхня ледь тремтіла, вкрившись зеленою плівкою ряски, а з глибини час від часу здіймалися бульбашки, що лускали з глухим зітханням, ніби саме болото дихало. Над ним висів важкий сморід гнилизни й застійної води, а туман стелився низько, приховуючи межу між твердим ґрунтом і смертельною трясовиною.

Я пірнув у баговиння. Світ одразу зник — його проковтнула тепла, липка темрява. Болото зсередини виявилося живим: воно стискало тіло, тягнуло вниз.  Вода була густою, мов розведений мул, а з усіх боків тягнулися коріння, слизькі стебла й дивні  істоти, що ковзали поряд.

Володар лежав на самому дні, мов старий і лінивий сом. Його масивне тіло ледь ворушилося, зливаючись із мулом. Як і минулого разу, він ліниво звів на мене погляд — каламутний і важкий.

    -Чого тобі цього разу?-ліниво протягнув він. 

Я розповів йому про свою "біду".

Господар довго дивився мені у ввічі, мовби хотів прочитати у них правду я кажу чи вигадку, в потім промурчав низьким тембром:

-Не знаю я.  Але, можливо, знає, як зарадити твоїй біді, Ліцхо. Це гірський володар, і кажуть, що йому відомо багато таємних знань. Тож, можливо, він знає, як тобі допомогти. Мешкає він у горах, що звуться Татрами. 

На цих словах болотяний дух знову зімкнув повіки.

Я наважився на останнє запитання:

— Де твої помічники?

Не розтуляючи очей, він глухо промурмотів:

— Ховаються десь. Не до вподоби їм погода зовні… Навіщо питаєш?

— Просто поцікавився, — відповів я.

Уже вдома я набрав у Google Maps слово «Татри». Відстань до них виявилася чималенькою. Якщо летіти по прямій, виходило п’ять–шість годин.

«Довгенько…» — подумав я. — «Та й далі Києва я ще ніколи не літав. Можу не витримати».

 *********

Відчинилися двері. Єва повернулася.

— Який же я бевзь! — подумав я. — За своїми клопотами навіть подругу не зустрів.

Дівчина у вітальні, скинувши туфлі, пройшла до своєї кімнати. Помітивши мене за комп’ютером, поцікавилася, що я дивлюся.

Я, зі свого боку, вирішив не посвячувати її у свої проблеми, тож відповів, що зацікавився Татрами.