Розділ 12

Коли ми вийшли з метро, одразу сіли на трамвай.

— Довго їхати? — запитав я, вмощуючись біля вікна.

— Хвилин десять, — відповіла Єва. — Потім трохи пішки.

Трамвай рипів на поворотах і дзенькотів, ніби нарікав на власний вік. За вікном пропливали старі будинки, дерева з оголеними гілками та поодинокі перехожі. Вийшовши на зупинці, ми звернули у двори.

— Тут якось… не надто привітно, — озирнувся я.

— Саме тому сюди мало хто заглядає, — з усмішкою сказала Єва.

Двори були тісні, заставлені старими автівками, з потрісканим асфальтом і кривими каштанами обабіч. Під ногами хрустіло дрібне каміння. Зрештою ми вийшли на непримітну вуличку, затиснуту між похмурими будинками.

— Ось вона, — кивнула Єва. — Запам’ятай це місце.

Вона повела мене до масивної «сталінки» з високими вікнами й облупленими карнизами. На першому поверсі тьмяніла вивіска ломбарду. Ми зупинилися метрів за п’ятдесят від входу.

— Далі сам, — сказала вона й потягнула мене в арку того ж будинку.

Під склепінням було прохолодно й сиро. Єва швидко сунула мені в долоню маленький пакуночок.

— Тут сережки та перстень. Менше ніж за шість тисяч не віддавай. Я в тебе вірю. Давай. — прошепотіла вона. —

Вона легенько штовхнула мене вперед.

— Чекатиму на тебе тут! — долинуло мені в спину.

Двері ломбарду дзенькнули дзвіночком.

— Добридень, — протягнув я.

— Що маємо? — буркнув товстий чоловік за прилавком, не підводячи очей.

Коли я виклав прикраси, він одразу пожвавішав.

— О-о… — протягнув він, схопивши перстень. — Золото, кажеш?

Він довго крутив перстень із червоним каменем між пальцями.

— Камінець, звісно, гарний… але ж бачиш, робота не найкраща. Дам три тисячі.

— Мало, — спокійно відповів я. — Навіть говорити нема про що.

— Ну, добре, чотири. І то з великої ласки, — примружився він. — А де ти взагалі таке взяв?

— Від бабці лишилося. Після похорону розбирали речі, — збрехав я.

— Ех, шкода бабцю, — хмикнув чоловік. — Але ринок є ринок.

— Менше ніж за шість я не віддам, — твердо сказав я.

— Ти жартуєш? — пирхнув він. — За це?

Я мовчки дивився йому в очі. За мить у погляді чоловіка з’явилася дивна млявість.

— Знаєш… — повільно мовив він, — мабуть, я погарячкував. Давай… дванадцять.

Я ледь стримав усмішку.

Вийшовши з ломбарду, я глибоко вдихнув свіже повітря.

— Ну що ж, — пробурмотів я собі під ніс, — моя магія сьогодні спрацювала на відмінно.

Мою кишеню гріла сума, у декілька разів більша за ту, про яку говорила Єва.

+++++

З-під арки, де на мене чекала Єва, раптом долетіло різке:

— Відвали, придурку!

Я опинився там за мить. Переді мною стояв лисий хлопець у синій футболці, шортах того ж кольору й темно-синіх шльопанцях. Його обличчя було неприємним: важкий погляд, перекошена посмішка, що не обіцяла нічого доброго. Він надто близько стояв із Євою, явно не розуміючи слова «ні».

— Ну що ти, мала… — хрипко протягнув він. — Ходімо до мене, розважимося. Я тебе чаєм пригощу.

-Ви не почули чи удали чи, що не почули?-звернулася вона до нього удавано спокійним голосом.

 Він повністю проігнорував її гнівну репліку й далі липнув, мов настирлива муха.

Невідомо, що він устиг би відповісти, але в цю «ідилію» втрутився я.

— Дівчина не хоче мати з вами справу. Невже це так важко зрозуміти?

Хрич різко обернувся до мене.

— Що ти там пробелькотів? — огризнувся він. — Повтори, а то я не розчув.

Він був нижчим за мене, тож змушений задерти голову. Від нього тхнуло перегаром.

— Не вдавайте, що не розчули, — холодно відповів я.

Про себе я відзначив: він неадекватний. І майже одразу це підтвердилося.

Неприємний тип штовхнув мене, намагаючись повалити на асфальт. Та я лише злегка похитнувся і встояв. На його обличчі майнула злісна здивованість. Не вагаючись, він замахнувся знову — кулак полетів просто мені в обличчя.

Я перехопив його руку, різко викрутив, завів за спину й з усієї сили вгатив ним об стіну. Удар був глухим. Тіло хлопця миттєво обм’якло й сповзло донизу, залишивши на шершавій поверхні темну пляму.

Єва підійшла до непритомного.

— Ти розбив йому скроню… — тихо сказала вона після короткого огляду. — Не можу сказати, смертельно це чи ні.

Вона швидко озирнулася навколо.  Потім підвелася, взяла мене під руку й без зайвих слів повела геть.

Коли ми проходили повз дитячий майданчик, я простягнув їй гроші, виручені за цінності.

— Тут дванадцять тисяч, — телепатично повідомив я.

Вона взяла купюри, відрахувала половину й поклала до гаманця. Решту повернула мені, надіславши подумки:

«Заробив. Це твоя частина».

Ми швидко дійшли до трамвайної зупинки. Майже одразу під’їхав трамвай, і ми сіли всередину.

— З тобою не страшно гуляти навіть нічними підворіттями, — сказала вона після паузи. — Дякую.

— Не дякуй, — відповів я. — Я лише зробив те, що мав.

За вікном пропливали багатоповерхівки, кудись поспішали пішоходи, мчали автівки. Місто жило своїм напруженим, байдужим життям.

— Тепер будемо обмінювати прикраси на купюри в ювелірних магазинах, — повідомила мене дівчина, коли ми спустилися на платформу.

— Чому?

— У них дають вищу ціну.

++++++

Так ми «позбулися» п’яти браслетів і ще двох пар сережок.

Щоб не «світитися», здавали прикраси в різних магазинах, розташованих у різних частинах Києва. За цей день ми побували на станціях метро «Політехнічний університет», «Вокзальна», «Звіринецька», «Либідська» та «Героїв Дніпра». І що разу я застосовував свої чари, що би продати коштовності якомога дорожче.

Додому ми повернулися вже ввечері — втомлені, проте щасливі. Тоді ми і не підозрювали які темні хмари збираються над нашими головами.