Коли ми вийшли з метро, одразу сіли на трамвай.
— Довго їхати? — запитав я, вмощуючись біля вікна.
— Хвилин десять, — відповіла Єва. — Потім трохи пішки.
Трамвай рипів на поворотах і дзенькотів, ніби нарікав на власний вік. За вікном пропливали старі будинки, дерева з оголеними гілками та поодинокі перехожі. Вийшовши на зупинці, ми звернули у двори.
— Тут якось… не надто привітно, — озирнувся я.
— Саме тому сюди мало хто заглядає, — з усмішкою сказала Єва.
Двори були тісні, заставлені старими автівками, з потрісканим асфальтом і кривими каштанами обабіч. Під ногами хрустіло дрібне каміння. Зрештою ми вийшли на непримітну вуличку, затиснуту між похмурими будинками.
— Ось вона, — кивнула Єва. — Запам’ятай це місце.
Вона повела мене до масивної «сталінки» з високими вікнами й облупленими карнизами. На першому поверсі тьмяніла вивіска ломбарду. Ми зупинилися метрів за п’ятдесят від входу.
— Далі сам, — сказала вона й потягнула мене в арку того ж будинку.
Під склепінням було прохолодно й сиро. Єва швидко сунула мені в долоню маленький пакуночок.
— Тут сережки та перстень. Менше ніж за шість тисяч не віддавай. Я в тебе вірю. Давай. — прошепотіла вона. —
Вона легенько штовхнула мене вперед.
— Чекатиму на тебе тут! — долинуло мені в спину.
Двері ломбарду дзенькнули дзвіночком.
— Добридень, — протягнув я.
— Що маємо? — буркнув товстий чоловік за прилавком, не підводячи очей.
Коли я виклав прикраси, він одразу пожвавішав.
— О-о… — протягнув він, схопивши перстень. — Золото, кажеш?
Він довго крутив перстень із червоним каменем між пальцями.
— Камінець, звісно, гарний… але ж бачиш, робота не найкраща. Дам три тисячі.
— Мало, — спокійно відповів я. — Навіть говорити нема про що.
— Ну, добре, чотири. І то з великої ласки, — примружився він. — А де ти взагалі таке взяв?
— Від бабці лишилося. Після похорону розбирали речі, — збрехав я.
— Ех, шкода бабцю, — хмикнув чоловік. — Але ринок є ринок.
— Менше ніж за шість я не віддам, — твердо сказав я.
— Ти жартуєш? — пирхнув він. — За це?
Я мовчки дивився йому в очі. За мить у погляді чоловіка з’явилася дивна млявість.
— Знаєш… — повільно мовив він, — мабуть, я погарячкував. Давай… дванадцять.
Я ледь стримав усмішку.
Вийшовши з ломбарду, я глибоко вдихнув свіже повітря.
— Ну що ж, — пробурмотів я собі під ніс, — моя магія сьогодні спрацювала на відмінно.
Мою кишеню гріла сума, у декілька разів більша за ту, про яку говорила Єва.
+++++
З-під арки, де на мене чекала Єва, раптом долетіло різке:
— Відвали, придурку!
Я опинився там за мить. Переді мною стояв лисий хлопець у синій футболці, шортах того ж кольору й темно-синіх шльопанцях. Його обличчя було неприємним: важкий погляд, перекошена посмішка, що не обіцяла нічого доброго. Він надто близько стояв із Євою, явно не розуміючи слова «ні».
— Ну що ти, мала… — хрипко протягнув він. — Ходімо до мене, розважимося. Я тебе чаєм пригощу.
-Ви не почули чи удали чи, що не почули?-звернулася вона до нього удавано спокійним голосом.
Він повністю проігнорував її гнівну репліку й далі липнув, мов настирлива муха.
Невідомо, що він устиг би відповісти, але в цю «ідилію» втрутився я.
— Дівчина не хоче мати з вами справу. Невже це так важко зрозуміти?
Хрич різко обернувся до мене.
— Що ти там пробелькотів? — огризнувся він. — Повтори, а то я не розчув.
Він був нижчим за мене, тож змушений задерти голову. Від нього тхнуло перегаром.
— Не вдавайте, що не розчули, — холодно відповів я.
Про себе я відзначив: він неадекватний. І майже одразу це підтвердилося.
Неприємний тип штовхнув мене, намагаючись повалити на асфальт. Та я лише злегка похитнувся і встояв. На його обличчі майнула злісна здивованість. Не вагаючись, він замахнувся знову — кулак полетів просто мені в обличчя.
Я перехопив його руку, різко викрутив, завів за спину й з усієї сили вгатив ним об стіну. Удар був глухим. Тіло хлопця миттєво обм’якло й сповзло донизу, залишивши на шершавій поверхні темну пляму.
Єва підійшла до непритомного.
— Ти розбив йому скроню… — тихо сказала вона після короткого огляду. — Не можу сказати, смертельно це чи ні.
Вона швидко озирнулася навколо. Потім підвелася, взяла мене під руку й без зайвих слів повела геть.
Коли ми проходили повз дитячий майданчик, я простягнув їй гроші, виручені за цінності.
— Тут дванадцять тисяч, — телепатично повідомив я.
Вона взяла купюри, відрахувала половину й поклала до гаманця. Решту повернула мені, надіславши подумки:
«Заробив. Це твоя частина».
Ми швидко дійшли до трамвайної зупинки. Майже одразу під’їхав трамвай, і ми сіли всередину.
— З тобою не страшно гуляти навіть нічними підворіттями, — сказала вона після паузи. — Дякую.
— Не дякуй, — відповів я. — Я лише зробив те, що мав.
За вікном пропливали багатоповерхівки, кудись поспішали пішоходи, мчали автівки. Місто жило своїм напруженим, байдужим життям.
— Тепер будемо обмінювати прикраси на купюри в ювелірних магазинах, — повідомила мене дівчина, коли ми спустилися на платформу.
— Чому?
— У них дають вищу ціну.
++++++
Так ми «позбулися» п’яти браслетів і ще двох пар сережок.
Щоб не «світитися», здавали прикраси в різних магазинах, розташованих у різних частинах Києва. За цей день ми побували на станціях метро «Політехнічний університет», «Вокзальна», «Звіринецька», «Либідська» та «Героїв Дніпра». І що разу я застосовував свої чари, що би продати коштовності якомога дорожче.
Додому ми повернулися вже ввечері — втомлені, проте щасливі. Тоді ми і не підозрювали які темні хмари збираються над нашими головами.