Розділ 11

— Та дам!!! Дивись, що я приніс.

І я підніс до ліжка скриньку з-під чаю, наповнену золотими прикрасами. Ланцюжки, каблучки, браслети й сережки тихо дзенькнули, коли я поставив її на покривало.

— Сподіваюся, що ти цієї ночі не пограбував ювелірний магазин, — з іронією зауважила Єва.

Вона підвелася з ліжка й пішла до ванної. Коли повернулася, я продовжив розмову — розповів їй про нічну пригоду й допомогу Куцого. На завершення додав:

— Попіл буде золотом лише шість діб.

— А потім?

— Знову стане попелом.

Єва сіла за стіл. Її біле волосся розсипалося водоспадом по плечах, ловлячи ранкове світло з вікна.

— І що ти збираєшся робити з цими шестиденними прикрасами?

Вона взяла до рук золотий браслет із зеленими камінцями. Як і будь-яка жінка, не втрималася — застібнула його на зап’ясті й кілька секунд милувалася.

— Гарний, — мрійливо протягнула вона. — Але ти так і не відповів, навіщо вони тобі?

— Їх можна «перетворити» на паперові папірці, які люди називають грошима, — відповів я, дивуючись, чому Єва сама не здогадалася.

— Я знаю лише один спосіб, — сказала дівчина.

— Який?

— Здавати прикраси в ломбарди й отримувати гроші. Тільки спершу слід визначитися з вартістю кожної, щоб не надурили.

Вона підвелася і вже за мить, обернувшись, додала:

— Справжність золота перевіряють за допомогою спеціального хімічного реактива. Май це на увазі.

— Тебе не лякає, що майже за тиждень усі прикраси знову стануть непотребом?

Вона байдуже хмикнула.

Поки Єва перевдягалася, я встиг зготувати сніданок.

Снідаючи, Єва ошелешила мене пропозицією:

— Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо цю важливу справу я доручу тобі?

На мить я застиг, а тоді відповів, що не проти. Хоча чортові навряд чи хтось обміняє золото на папірці.

— Твоя справа — прибрати людський вигляд і впевнено «пропихати» свій товар, — спокійно відповіла вона.

— Чому не ти?

— По-перше, те, що ми збираємося зробити, протизаконно. А якщо нас викриють, я не хочу найближчі роки провести у в’язниці.

Вона підвелася й підійшла до мийки. Деякий час мовчки мила посуд, слухаючи, як вода б’ється об металеве дно. Потім обернулася до мене:

— Ти не маєш паспорта та будь-яких інших документів, отже тебе не вирахують, на відміну від мене, у разі чого.

— Так коли розпочнемо? — з ентузіазмом запитав я.

— Сьогодні. Мені якраз дали чотири дні вихідних плюс субота з неділею.

— Тоді чому сидимо? — зіскочив я з табурета.

***

Перетворення зайняло лише мить. І тепер перед Євою стояв рудий хлопчина. Моє кучеряве волосся спадало вільними хвилями, нагадуючи полум’я. На голові виднілися великі котячі вуха, вкриті м’яким рудуватим хутром зі світлою внутрішньою частиною. Вони рухалися й реагували на кожен звук. За спиною пишно вигиналися два пухнасті лисячі хвости — об’ємні й м’які, ніби виткані з теплої осінньої хмари. Із одягу на мені:  бежева футболка, сині джинси й білі кросівки.

Я поглянув на себе в дзеркало й вигукнув:

— О, мама мія! Як це можливо?!

Я вчепився за котячі вуха, що стирчали з моєї голови. Розвернувся спиною до дзеркала, намагаючись роздивитися хвости краще.

— Чому?! Я ще б зрозумів, якби це був хвіст із китицею — тобто мій хвіст. Але вуха?! Я б зрозумів, якби там були мої роги!

— А цить! Припини панікувати! — скомандувала Єва.

Вона швидко оцінила мене поглядом і запитала:

— Ти знаєш якесь заклинання, щоб приховати вуха й хвости від сторонніх очей?

— Так, — відповів я, намагаючись говорити спокійно.

Хоча десь усередині паніка накочувалася з новою силою.

— Тоді використай його, — наказала дівчина.

Я став на одну ногу й обернувся навколо своєї осі.

— Ну і? — звернувся я до неї.

— Не бачу, — коротко відповіла Єва.

А от у дзеркалі я й далі бачив хлопця з котячими вухами та двома лисячими хвостами.

— Будемо сподіватися, що мої чари спрацюють, — прошепотів я.

— Я туди не зайду. Нізащо, — упирався я всіма силами перед скляними дверима, що вели до метрополітену.

— Ви проходити будете? — грізно поцікавився чоловік позаду, явно не налаштований чекати до кінця світу.

— Уже йдемо, — швидко відповіла Єва й із усієї сили штовхнула мене вперед.

За нами крізь двері повільно протискувався натовп. Єва схопила мене за руку й різко відвела вбік.

— Ти що твориш? Навіщо привертаєш до нас зайву увагу? — прошипіла вона так, що я мало не зменшився в розмірах.

— Я… я боюся, — чесно вичавив із себе.

— Розумію, ти ніколи не користувався метро. Але повір — воно не кусається.

— Бачиш он ті штуки, через які проходять люди? — вона кивнула на турнікети — металеві конструкції з трьома обертовими палицям. — Я проведу тебе за допомогою своєї картки. Підеш першим. За моєю командою штовхаєш одну з палок і проходиш. Зрозумів?

Я судомно кивнув, наче йшлося не про турнікет, а про стрибок у безодню.

Крізь нього я пройшов із заплющеними очима, очікуючи, що він раптово оживе й схопить мене. Але ні — не цього разу.

Сходами ми спустилися на платформу. Станція виявилася колонного типу з балконами по обидва боки, двоярусна: нижній ярус — підземний зал. Два ряди колон підтримують стелю першого поверху та галереї другого, а сходи посеред платформи виглядють так, ніби запрошують заблукати.

Інтер’єр був незвичний: люстри зі світловими кулями, яскраві вставки в огорожі галереї — немов хтось розсипав там діаманти й вирішив: «А, і так зійде».

Саме в цей момент під’їхав потяг. Із вагонів вийшли люди й попрямували до сходів. Коли двері зачинилися й потяг почав пірнати в тунель, я мимоволі згадав розповідь Куцого. Не хотілося виглядати слабкодухим — я й так уже відзначився біля входу, — але щось усередині наполегливо вимагало поділитися історією.

Я розповів. Єва вислухала, не перебиваючи, а тоді зітхнула: