Розділ 10

Я зустрів Єву з роботи. Вислухавши її розповідь про черговий робочий день, запитав:

— Навіщо взагалі ви, люди, ходите на роботу? Для чого вам ті гроші?

Дівчина подивилася на мене так, наче я спитав щось зовсім дурне або риторичне.

— Завдяки грошам можна придбати потрібні речі. Коли кошти є в гаманці, почуваєшся впевнено у завтрашньому дні. А ще потрібно платити за комунальні послуги. Випереджаю твоє запитання: комунальні послуги -це вода, газ, електроенергія, вивіз сміття.

— Дивні ви створіння, — пробурмотів я. — Навіщо платити за те, що і так можна отримати?

— Поясни, будь ласка.

— Ти сказала, що до переліку комунальних послуг входить вода. Навіщо платити за неї, якщо вода є всюди: у річках, озерах, ставках? Пішов та й набрав скільки потрібно.

Єва усміхнулася — тепло, трохи поблажливо.

— Ми платимо за очищену воду, яка надходить до нас у будинки через крани.

— Мабуть, я ніколи не збагну людей до кінця, — сам до себе промурмотів я.

__________________________________________________________________

Повний місяць зазирав у вікно Євиної кімнати. Мені не спалося, тож я сидів на підвіконні, вдивляючись у його холодне сяйво. Та й як тут спати, коли повня — найкращий час для нечисті?

Круглий срібний диск манив мене. Я не втримався: скинув личину м’якої іграшки й, уже будучи самим собою, прочинив вікно та линув у ніч. Все вище і вище — туди, де небо здавалося ближчим, а повітря чистішим. Та раптом бажання летіти до місяця зникло, і я різко змінив напрямок.

Піді мною розстелилося місто.

Я пролітав над дахами будинків, де антенні ліси стирчали, мов сухі дерева. На даху одного з них сиділи п’ятеро чорних, як сама ніч, котів. Вони мовчки проводжали мене поглядами своїх жовтих очей-ліхтарів.

Я полетів далі.

Ось уже і багатоповерхівки Академмістечка. А далі — Берестейський проспект. З висоти він нагадував широку світлову ріку. Ліхтарі вздовж дороги стояли рівними рядами, мов варта, що ніколи не спить. Асфальт відбивав світло, і здавалося, ніби місто саме світиться зсередини.

Я ще не знав, куди і з якою метою мандрую. У голові не виходила з думок розмова з Євою — радше спір, у якому вона необачно назвала мене нахлібником. Дівчина, звісно, вибачилася, ми помирилися, та неприємний осад усе ж залишився.

Поринувши у спогади, я ледь на повній швидкості не влетів у вікно, мабуть, двадцять п’ятого поверху. За мить до зіткнення зі склом я різко злетів угору, перелетів будинок і, змінивши курс, устремився до Бессарабського ринку, неподалік якого ледь не сталася моя “аварія”.

Я сів на вершечок цієї будівлі й довго роздивлявся довкола. Унизу розкинулася нічна Бессарабка — тиха, незвично спокійна.  Довкола височіли старі будинки з темними вікнами, лише подекуди жевріло світло нічних ламп. Десь удалині виблискував Хрещатик, мов коштовна стрічка, а над ним — чорне небо, всіяне поодинокими зірками. Місто здавалося живим організмом, що завмер у короткому сні.

Раптом з боку Кловської до мене потягнуло димом. Я одразу зрозумів: десь щось горить. Саме тієї миті в моїй голові визрів авантюрний план…

У дворі одного з висотних будинків троє безхатьків розвели вогонь і, п’яними, поснули біля нього. Полум’я, за яким ніхто не стежив, швидко перекинулося на дерево поруч. Дивно, але ніхто з мешканців будинку не помітив добрячого зарева, що здіймалося верх. А ж мала б знайтися якась бабуся, якій не спиться о першій ночі.

На щастя, у тому ж дворі був невеличкий фонтан, а в клумбі валялося перевернуте, кимось забуте відро. Чорти будь-якого виду здатні, за власним бажанням, пересуватися надзвичайно швидко, і я використав цю можливість на повну. За кілька хвилин обвуглений стовбур лише тлів, а внизу лежав попіл від згорілих гілок.

І саме тоді я приступив до втілення свого плану. У залізну коробочку з-під чаю, знайдену у сміттєвому баку, зібрав усе, що лишилося від гілля. Та тут у мене виникло запитання: як перетворити попіл на золото? Я добре пам’ятав, що чорти вміють таке робити, але як саме — мов відрізало.

Треба було поспішати: за кілька годин почне світати. Я гарячково перебирав у пам’яті всіх, до кого міг би звернутися, і раптом виринула фізіономія Куця — чорного чорта, що мешкав на Аскольдовій могилі. Колись він хвалився знайомством із самим Господарем Зеленого театру, а також розповідав, що колись перетворив грязюку на золоті перстні.

Я злетів шукати Куця.

Нічний Київ розстелився піді мною, мов темне дзеркало, розбите на тисячі відблисків. Із Кловської я ковзнув над дахами, де ледь жевріли поодинокі вікна. Пролетів повз строгі силуети урядових будівель, що мовчки стерегли свої таємниці, над каштанами бульварів, де листя тихо шелестіло від легенького вітру.

 Минув Маріїнський парк, ковзнув над алеями, де тіні дерев спліталися в дивні знаки, і, зрештою, опинився над схилами Аскольдової могили.

Свого давнього товариша я знайшов на одному з кленів, що ростуть уздовж Паркової дороги.

Високий, зігнутий, із не природно довгими кінцівками, він нагадував потворну пародію на людину. Його тіло вкривала густа, скуйовджена шерсть темного, майже попелясто-чорного кольору, що клаптями звисала з плечей і спини, мов старий зношений плащ. Обличчя — різке, викривлене, з сіруватою, мертвою шкірою, натягнутою на кістки. Очі світилися зловісним жовтуватим вогнем — пильні, насмішкуваті.

Ніс — свинячий п’ятак, широкий і плаский, із великими ніздрями, що надавали рисам ще більшої потворності. Рот розтягувався в хижій усмішці, оголюючи криві, гострі зуби, схожі на ікла дикого звіра. Довге сплутане волосся спадало пасмами на плечі, зливаючись із шерстю. Руки — довгі, м’язисті, з вузлуватими пальцями, а ноги закінчувалися ратицями.