Розділ 9

Увесь тиждень я, мов зразковий студент, разом із групою 01 відвідував усі лекції та семінарські заняття з предметів, пов’язаних із точними науками. Сказати, що мені це подобалося, — не сказати нічого. Я цим жив. Кожен день сприймав як подарунок і з нетерпінням чекав наступного ранку, аби, провівши дівчину на роботу, летіти до КПІ по нову порцію математичних знань. Лише одне гнітило: я не міг відповідати на семінарах і ставити запитання. Доводилося обмежуватися мовчазним слуханням і паралельним розв’язуванням задач та прикладів, які викладачі задавали студентам.

На вихідних ми не стали сидіти вдома — вирушили в подорож. Ініціаторкою поїздки стала Наталка. Саме вона запропонувала відвідати чоловічий і жіночий монастирі поблизу Чоповичів і власноруч склала маршрут.

Тож уже о 6:01 ми сіли в електричку. Дорога тривала майже три години, і весь цей час ми додивлялись сни, погойдуючись у такт руху вагона. Прокинулися від будильника на телефоні — рівно за п’ять хвилин до прибуття. О 8:35 ми зійшли на залізничній станції «130 км».

Станція була маленькою й непримітною: вузька платформа, стара сіра будівля з вицвілою вивіскою, кілька лавок, що бачили не одне десятиліття. Навколо — щільна стіна лісу, з якого тягнуло прохолодною смолистою свіжістю. Поруч проходив автомобільний переїзд, де час від часу пролітали машини, порушуючи ранкову тишу. Саме звідси, за даними GPS-навігатора, шлях до нашої мети був найкоротшим.

Далі місія подорожі переходила до мене. Я не гаяв часу й скинув вже звичний для мене образ, перетворившись на рудого коня. Коли обидві дівчини вмостилися мені на спину, я вже збирався рушити, як раптом відчув під боками два різкі удари п’ятами.

Мене накрила хвиля люті. Я здогадався, хто це зробив, але все ж телепатично запитав:
«Хто мене щойно вдарив під боки?»

— Ну я, — озвалася Наталка.
— Навіщо? Я і так би вас повіз.
— Вибач. Це спрацювала звичка. Ти ж знаєш, я займаюся верховою їздою.
— Прибережи свої шенкелі для коней на іподромі. Я сам знаю, коли мені бігти, а коли зупинятися, — попросив я, стримуючи гнів.
— Добре, добре. Більше не буду, — примирливо відповіла вона.

Я рушив.

Спочатку — легкою риссю, відчуваючи, як м’язи прокидаються й наповнюються силою. За кілька хвилин перейшов у галоп. Повітря засвистіло у вухах, копита глухо й ритмічно били по асфальту. Серце билося в унісон із кроками, а кров кипіла від швидкості. Я сам не помітив, як розігнався до швидкості автомобіля. Дорога стелилася під ноги, мов стрічка, і світ навколо почав зливатися в суцільний рух.

Ми вже мчали вуличками Чоповичів. Низькі приватні будинки з охайними парканами миготіли обабіч, подекуди траплялися городи, старі яблуні, зупинки з вицвілими табличками. Селище ще дрімало — лише поодинокі перехожі здивовано оберталися нам услід.

Ми пролетіли через центр, де височіло погруддя древлянського князя Чопа, і вже за кілька хвилин крайні будинки залишилися позаду. Асфальт змінився луками, а луки — лісом. Шлях поступово пішов на спуск: ми наближалися до урочища «Кип’яче». Я із легкістю перебіг дерев’яний місток через невелику річку Іршу — вода внизу блиснула сріблом між колодами. Ще за хвилину праворуч з’явилося лісове озеро, тихе й темне, сховане поміж дерев.

— Ми близько, — повідомила Наталка, не відводячи погляду від GPS.

І справді, за черговим поворотом лісової дороги крізь гілля виринули куполи, увінчані хрестами. Галоп стих, але адреналін ще довго пульсував у жилах, не відпускаючи мене.

Щойно ми зупинилися, я відчув, як ліс навколо змінює подих. Тут він був інший — не дикий і насторожений, а стримано-тихий, ніби свідомо приглушував власні звуки. Високі дерева стояли щільним кільцем, пропускаючи всередину лише м’яке, розсіяне світло. Повітря було чисте, прозоре, насичене смолистим ароматом хвої та вогкої землі. Кожен подих заспокоював, ніби хтось невидимий знімав із плечей зайву вагу.

Я чув ліс — повільний шелест крон, легке потріскування гілок, далеке пташине перегукування. У цих звуках не було метушні. Вони створювали відчуття умиротворення.

Трохи нижче, між деревами, відчувалася вода. Джерело било рівно й спокійно, наповнюючи невелике озерце з прозорою, холодною водою. Від нього тягнуло силою —  м’якою, терплячою. Я добре розумів такі місця: тут природа пам’ятала щось важливе. Купальня була скромною, але доглянутою, і вода в ній здавалася живою, ніби відповідала на дотик.

Будівлі монастиря не порушували цього спокою. Дерев’яні храми й корпуси ніби виросли з землі разом із лісом. Колоди потемніли від часу, але не втратили тепла. Храм на честь Казанської ікони Божої Матері стриманий в архітектурі, поруч — новіший храм преподобного Серафима Саровського. Каплиця, келії, трапезна — усе було просте, без показної величі.

Монастир обрамлював дерев’яний паркан із важкими воротами. Вони нагадували не про захист, а про межу — тиху домовленість між зовнішнім світом і внутрішнім спокоєм. Біля в’їзду стояла сторожка-зруб, мов мовчазний свідок того, хто приходить сюди з чистими намірами.

Всередині території панував порядок. Доріжки між храмами були викладені акуратно, без зайвої строгості. Подекуди відкривалися зелені галявини, де можна було зупинитися, сісти або просто постояти, слухаючи тишу.

За три кілометри від нього розташувався ще один монастир — жіночий монастир Афонської ікони Божої Матері. Щоб дістатися туди, достатньо було перетнути ліс.

Коли ми наблизилися до жіночого монастиря, я відчув його ще раніше, ніж побачив. Простір тут дихав інакше. Ліс відступав поволі, ніби з поваги, відкриваючи світлі галявини, де сонце торкалося землі . Повітря було м’яке, насичене ароматом хвої, трав і чогось ледве вловимого — спокою.

Доріжка вела між деревами, і з кожним кроком шум світу залишався десь позаду. Я чув лише шелест листя, далеке дзюрчання води та власне дихання. Тут не хотілося рухатися швидко.

Будівлі монастиря розкинулися вільно, без скупчення. Світлі храми з куполами здіймалися серед зелені, немов вартові тиші. Кожен із них ніс у собі окремий спокій: один — глибокий і стриманий, інший — теплий, майже домашній. Я відчував, що тут не поспішають — ні в молитві, ні в житті.