Розділ 8

Настав черговий робочий день для Єви. Для мене ж він став приводом зупинитися й замислитися. Я вже встиг обжитися в цьому домі, і тепер питання майбутнього більше не здавалося абстрактним. Воно вимагало відповіді.

Згадалося  прагнення — пізнавати нове, проникати у ще не відкриті для мене сфери знання. Іще за життя у Чорториї мене особливо приваблювали точні науки. У них була чіткість, внутрішня логіка й порядок.

На полиці в Єви я відшукав кілька підручників зі шкільного курсу математики. Прочитав їх уважно, від початку до кінця. Розв’язування задач не викликало труднощів — навпаки, воно швидко стало монотонним. Усвідомлення цього було тривожним: мені бракувало складності, опору, межі, яку потрібно було б долати. Я хотів рухатися далі — глибше у структури тієї науки, яку недаремно називають королевою наук.

Саме тому я звернувся до Єви:

— Там, де ти навчаєшся, викладають математику?

— Так. У нас є фізико-математичний факультет. І на ньому — кілька спеціальностей, безпосередньо пов’язаних із математикою та фізикою.

— Який університет ти вважаєш найсильнішим у цьому напрямі?

— КПІ імені Сікорського, — відповіла вона без вагань.

Я вирішив: сьогодні ж навідаюся туди.

— Дозволь провести тебе на роботу, — сказав я.

— Якщо бажаєш, — відповіла вона спокійно, з  усмішкою.

Її робота була в Ірпені, зовсім недалеко від дому. Єва працювала істориком-аналітиком проєктної діяльності у приватній компанії „Kronenpfad Projekte“. Її фах вимагав не лише знань, а й витримки. Вона працювала з архівами, текстами проєктної документації, відновлювала історичні контексти з уривків джерел. Шукала документи у державних і приватних архівах, бібліотеках, музеях, систематизувала знайдене, формувала бази даних, без яких будь-який проєкт залишився б лише задумом. Вона супроводжувала реставраційні роботи, координуючи свої дослідження з архітекторами, конструкторами й художниками, стаючи  ланкою між минулим і теперішнім.

Про все це вона розповідала мені дорогою в електричці. Ми не вимовляли слів уголос. Наше спілкування було телепатичним — єдино можливим у цій ситуації.

Я перебував поруч із нею у тілі невеликого антропоморфного створіння — п’ятнадцятисантиметрового м’якого рудого кота. Це тіло було лише оболонкою, позбавленою будь-якої наївності, якої можна було б очікувати від іграшки. Щоб уникнути небажаної уваги пасажирів, я наклав на себе щит невидимості й нечутності. Серед моїх можливостей є і таке.

+++++++

Будівля, у якій працювала Єва, зовні виглядала стримано й функціонально. Світлий фасад із рівними лініями, великі вікна, мінімум декору — типова сучасна споруда, зведена не для показної краси, а для роботи. Перед входом — акуратна вимощена площа, кілька молодих дерев, металеві лави. Ніщо не відволікало погляд, усе здавалося підпорядкованим логіці впорядкованого простору.

Усередині будівля була тихою. Коридори — світлі, з нейтральними стінами, на яких подекуди висіли креслення, плани об’єктів, фотографії історичних будівель до й після реставрації. Повітря пахло папером, фарбою та ще чимось невловимо архівним — сумішшю пилу й часу. Кроки луною відбивалися від підлоги.

Кабінет Єви був невеликим, але продуманим. Робочий стіл стояв біля вікна. На ньому — ноутбук, кілька тек із документами, олівці, лінійка, нотатник із дрібним, чітким почерком. Уздовж стін — шафи з папками, кожна підписана, кожна на своєму місці. На полицях — книги з історії архітектури, реставрації, старі альбоми з фотографіями. Атмосфера кабінету не тиснула, але й не дозволяла розслабитися: це було місце зосередженої, відповідальної роботи.

— Класно тут у тебе, — зауважив я, обводячи поглядом простір.

За хвилину додав:

— Ну що ж, не заважатиму. У нас обох є справи. Гарного дня.

Я піднявся в повітря й вилетів через вікно.

Без пригод долетів до корпусів КПІ. З висоти вони виглядали монументально й водночас упорядковано: масивні світлі будівлі, розкидані серед зелені, з чіткою геометрією форм. Прямі лінії корпусів, широкі алеї, густі крони дерев між ними створювали відчуття окремого міста — простору, де панують знання, логіка й рух уперед.

Із того, що дівчина знайшла в інтернеті, я дізнався, що найкрасивішою тут вважається Велика фізична аудиторія. Оскільки мій зріст становив усього п’ятнадцять сантиметрів, пересувався я переважно літаючи. У пошуках потрібної аудиторії я зазирнув до кількох інших. Вони були доволі сучасними, проте найбільше мою увагу привертали плакати на стінах із формулами та схемами з фізики й математики.

Після дещо тривалих блукань я все ж таки знайшов її — і саме в той момент там тривала лекція! Це неймовірно мене потішило.

Опинившись усередині, я був вражений величчю та красою аудиторії. Вона була збудована за зразком амфітеатру й розрахована на п’ятсот місць. Денне освітлення тут було не лише бічним, а й верхнім — через вікна в стелі, що свідчило про надзвичайно продуманий і ретельно розрахований проєкт.

В аудиторії збереглася спеціальна подвійна дошка: потягнувши за мотузку, можна було підняти одну її половину й водночас опустити іншу. Таке рішення дозволяло лекторові записувати одразу кілька складних математичних формул, які не вміщувалися на одній дошці.

На стіні навпроти слухачів розташовувалися бюсти Галілея (ліворуч) та Ньютона (праворуч), а на бічних стінах — бюсти Вольта, Гальвані, Лейбніца, Фарадея, Гельмгольца та Гаусса. Вище над ними були згруповані імена видатних фізиків: Майєра, Джоуля, Реньо, Юнга, Френеля, Кірхгофа, Бунзена, Ампера, Ома, Максвелла, Герца, Паскаля, Кавендіша, Кулона та Ватта. На головній стіні можна було побачити імена Б. С. Якобі, М. В. Ломоносова та Е. Х. Ленца.

Із підслуханої розмови двох студентів я дізнався, що наразі відбувається лекція з дискретної математики для студентів першого курсу спеціальності «Математика». Лектор розповідав для мене надзвичайно цікаву й нову тему — операції над множинами: об’єднання (∪), перетин (∩) та доповнення.