Розділ 7

Після тієї прогулянки, наступного вихідного дня, ми майже не спілкувалися. Єва була зайнята написанням реферату, адже, окрім навчання, вона ще й працювала. Я ж тим часом спробував віднайти господаря цього приміщення — домовика. За весь період мого проживання в цьому домі мені ще жодного разу не доводилося зустрітися з ним.

За правилами домовиків, щойно вони відчувають чужу енергетику, мають негайно з’ясувати, чи не становить її носій небезпеку для них самих і для дому. Проте жодної активності з його боку не було. Або він не вловив у мені нічого загрозливого й тому не поспішав знайомитися, або ж його тут узагалі немає. Так, і таке буває.

Тож я вирішив з’ясувати це остаточно. Не вдаватимуся в подробиці — скажу лише головне: я його не знайшов. Імовірно, в цьому домі справді немає домовика. Це навіть дещо засмутило мене.

********************************************

Мене навідала думка податися на болото, аби познайомитися з місцевим Болотяником і дізнатися, де саме в цьому лісі можна знайти його господаря. Оскільки я оселився в цих краях, мати зв’язки з такими «впливовими особами» знайомого мені світу аж ніяк не завадило б. 

Дівчина і далі продовжувала, щось друкувати на клавіатурі свого комп*ютера.

Прийнявши свою справжню подобу, я злетів над верхівками сосен. Піді мною ліс тихо шумів сосновими кронами, тягнувся темно-зеленим морем, а повітря було густе від запаху хвої та вологи. Коли попереду з’явилася темна пляма болота, я плавно знизився й м’яко опустився на його берег, де земля пружинила під ратицями.

Картина майже не змінилася. Болотяник і сьогодні лежав на зваленому дубі — щоправда, цього разу догори черевом. Болотяних чортиків помітно поменшало, а ті, що лишилися, копошилися серед зогнилих дерев надто вже жваво. Сам по собі цей вид завжди вирізнявся працьовитістю, та цього разу їхня поспішність була аж надто очевидною й не могла не впасти в око.

Звісно, на мою появу ніхто не зреагував.

Хоч ми, створіння, як би сказали люди, міфічні, не лише розуміємо людську мову, а й можемо нею спілкуватися, між собою воліємо інакше. Наше спілкування — це мурчання на різних тонах: глибоких і низьких, тягучих або ж коротких та різких. У кожному звуці — сенс, настрій і намір. Так спілкуються всі… окрім Лютих. Ті, розмовляючи між собою, видають рохкання — грубе, прямолінійне, без півтонів і підтексту.

Саме так почалося і моє знайомство з Болотяником.

Він ліниво повернув голову та пильно поглянув мені просто у вічі.

Я не відвів погляду й свідомо не знижував тону мурчання — знак того, що прийшов ані з викликом, ані зі страхом.

Болотяник хрипко буркнув, переходячи на тягуче мурчання — ознаку доброго настрою. Повільно перевернувся на черево.

— Повага… — протягнув він. — Чорти зазвичай приходять із галасом. Дивний ти.

— Кажуть, дивні живуть довше, — знизав я плечима.

Його очі звузилися.

— Ім’я? — коротко спитав він.

— Аздар.

Він замовк. У глибині болота щось булькнуло, наче старе серце зробило важкий, зайвий удар.

—  Цікаве ім’я, — нарешті мовив він. —  Нове.

— Його мені дала людина, — відповів я.

Болотяник повільно кивнув, і з його підборіддя важкими краплями стекла вода.

— Гаразд, рудий чорту, — буркнув він. — Отже, прийшов ти не марно.

Кажи, що шукаєш.

— Де в цьому лісі я можу знайти його володаря?

Краєм ока я помітив, що навколо почали збиратися чортики. Вони сідали на купини, струхнявілі пні, звалені в баговиння дерева й нашорошували вушка, аби не пропустити нічого із розмови. З цікавістю розглядали й прибульця — тобто мене.

А Господар болота навіть бровою не повів.

— Ти, поки сюди летів чи йшов, не звернув уваги на те, що в лісі багато зрубаних дерев? — спитав він.

— Це неможливо було не помітити, — із сумом відповів я.

— Лісовик прив’язаний до свого лісу й черпає з нього життєву силу, — почав пояснювати болотяний дух. — Коли зрубують бодай одне дерево, йому болить так само, ніби тебе хтось полоснув ножем. А тепер уяви, наскільки погано нині лісовому господарю, коли ледь не щодня люди валять із десяток дерев.

— Погано… — протягнув я.

— Тож зроби висновок, Аздаре, чи як тебе там. Не шукай його. Не ходи до нього. Він нині точно не налаштований приймати гостей.

Запала тиша.

— Ти той, що живе з людиною? А сам ти який чорт? Маю на увазі — до якого виду належиш? — промуркотів хтось збоку від мене.

Перед очима постав один із чортиків: світло-зелене хутро, зелені очі-намистини.

— Так, живу, — з дещицею гордості відповів я. — Походжу з річкового виду.

— Ого! А що ж робиш так далеко від річки? І чому мешкаєш із людською істотою, а не зі своїми? — озвався вже інший.

— Пішов від них, — коротко кинув я.

Тоді подав голос господар болота:

— Якщо довго так житимеш, те місце або та істота, з якою мешкаєш, стане частиною тебе.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Навряд чи ти живеш у людському домі у власній подобі, — почав пояснювати болотник. — Якщо довго перебуватимеш у теперішньому вигляді, згодом станеш із ним єдиним цілим.

Я мовчав.
Слова Болотяника осіли всередині, важкі й липкі, мов болотяна твань. Я й сам відчував: щось у мені вже не таке, як було раніше. Людський дім перестав бути просто прихистком. Він приймав мою присутність так нібито я мешкав там уже досить давно.

— Обережно з прив’язаностями, річковий, — додав Болотяник, перейшовши на високий тембр мурчання.

Я кивнув, хоч і не був певен, що справді зрозумів його до кінця.

Болото знову зажило своїм звичним життям. Чортики розійшлися, втративши інтерес до моєї персони, а Господар болота ліг назад на звалений дуб, наче наша розмова для нього вже скінчилася.