Розділ 6

Відтепер я маю своє ім’я — Аздар. Його запропонувала моя нова знайома. За її словами, моє ім’я означає «Ясний дар», «дарований від природи», «той, хто має силу» або «самодостатній магічний». Я не заперечував, адже до цього не мав жодного. У нас, тобто у чортів, не заведено давати імена.

Перший тиждень я обживався у новій личині та звикав до світу людей. Навіть потоваришував із великим білим пухнастим котом на ім’я Король. І скажу чесно — ім’я йому пасує. Він реально поводиться так, ніби весь світ належить йому, а я тут лише епізодична персона.

Ще Єва познайомила мене зі своєю подругою дитинства — Наталею. Вона, за її словами, вчена відьма. З моїх спостережень: якась сила у неї ледь-ледь видніється, а от цікавість — прямо суперсила. І виглядає вона доволі екстравагантно: довге чорне волосся, сірі очі, носик задертий так, ніби весь час на щось бурчить.

Я вже кілька разів пожалкував, що розкрив їй свою справжню сутність. За два дні вона встигла дістати мене розпитуваннями про таких, як я, так, ніби я був енциклопедією «Чорти і їхні секрети».

Із наших розмов за грою в шахи я дізнався, що моя подруга обожнює коней. Та рідко має нагоду сісти верхи. Саме тоді мені й спало на думку, як їй віддячити.

Дочекавшись її вихідного, я запропонував покататися верхи — куди вона лише забажає. На її скептичне запитання «на чому?» я, просто перед нею, — а ми тоді стояли на узліссі, — перевтілився у скакуна рудої масті. Сказати, що вона була вражена, — не сказати нічого. Кілька митей дівчина стояла з відвислою щелепою, а потім, отямившись, протягнула:

— Нічого собі… Ти й таке вмієш?

Я миттєво звернувся до неї телепатично:

— І ще й не таке. Поки я кінь, спілкуватимемося ось так. Мій голос лунатиме в тебе в голові — і ти відповідай подумки. Я налагодив між нами телепатичний зв’язок.

Коли дівчина сіла в сідло, я спитав, куди вона хоче їхати.

— Давай спершу лісом. Я хочу звикнути до тебе, — пролунало в моїй голові.

Раптом у мене з’явилася думка, як поєднати приємне з корисним.

— Підкажи, як проїхати на болото?

— Навіщо тобі болото? — у її голосі відчулося настороження.

Я вирішив не кривити душею:

— Хочу з’ясувати, чи мешкають на вашому болоті болотяні чорти й Болотяник із кікіморами.

Я почув, як вона голосно видихнула.

— За інших обставин я б засміялася, — озвалася вона. — Але зараз, сидячи на чортові, що щойно перетворився на коня, я вже не сприймаю це як казку.

— Тоді, може, вкажеш дорогу?

Після двох поворотів ми дісталися трясовини. Вона виявилася зовсім невеликою, затиснутою між пагорбами. Воду сюди приносило сусіднє озеро, а з іншого боку витікав вузенький струмок, що ніс її далі. У драговині стирчали давно мертві сосни, між якими часто-густо підіймалися купини. Саме на них, гріючись у сонячному промінні, ніжилися мої «колеги» — болотяні чортики.

Невисокі, до метра зросту, вони мали хутро всіх відтінків зеленого — від світлого до майже чорного, такого ж кольору й очі. Мордочки — котячі, вушка — загострені трикутники з китицями на кінчиках. Хвости, копита й роги були такими самими, як у всіх нас: за цими трьома ознаками ми не різнилися.

Та не всі вони байдикували. Дехто наводив лад на березі, дехто розчищав потічок від нанесеного сміття.

Зрештою я поглядом відшукав володаря болота.

Він лежав на поваленому в трясовину стовбурі дуба, ніби на троні, ліниво оглядаючи свої володіння. Його тіло було масивним і темним, вкрите густим шаром намулу із болотяним полиском.  Очі жовтувато-зелені, важкі, з поглядом істоти, що бачила тут усе задовго до появи людей. Чи помітив він мене, чи лише вдавав байдужість — я сказати не міг.

А от кікімор я не побачив жодної. Вочевидь, місцевий Болотяник був не настільки сильним, аби тримати «гарем». Адже що більше таких істот мешкає на болоті, то могутніший його господар. Та й помічників у нього, як я встиг зауважити, було небагато. На мить я пошкодував, що Єва не може побачити цього на власні очі.

Невдовзі я вже жваво біг риссю непримітною лісовою стежкою. Навколо сяяв весняний ліс: молоде листя прозоро зеленіло на сонці, повітря було напоєне запахом вологи й бруньок, а світло пробивалося крізь крони, малюючи золоті плями на землі.

— Мені тут думка спала, — озвався в моїй голові голос Єви. — А з яким видом чорта мав справу Вакула в повісті Гоголя?

Схоже, вона вирішила, що в лісі ніхто не зверне уваги на дівчину, яка розмовляє з конем.

Я згадав: подібне питання вже ставила її подруга. Вибору не мав — тож відповів:

— Вакула мав справу з так званим чорним, або Лютим чортом. Це особливий різновид, щось на кшталт вищого рангу. Саме вони найбільше схильні пакостити людям. Їхніми послугами часто користуються відьми у своїх обрядах. Але головне — вони мають доступ до Потойбіччя. Є в них іще одна функція: допомагати господареві кладовища стежити, щоб душі, застряглі між світами, не покидали його меж. Тому зазвичай чорні чортяки мешкають саме на цвинтарях. Розумом вони не надто блищать, зате виростають до двох метрів і на місці носа мають п'ятак, як у свині.

Деякий час ми просувалися мовчки. Нарешті крізь дерева з’явилася залізниця. Ще за мить ми виїхали на добре уторовану дорогу вздовж колії й узяли напрямок на Ірпінь.

— Цей вид ділиться на якісь підвиди? — пролунало нове запитання.

— Як ти здогадалася?

— У біології все ділиться на види й підвиди. Тож якщо виходити з того, що чорти — це теж форма життя, і як ти вже розповідав, вас існує багато видів, то неважко дійти висновку: якщо є види, то є й підвиди.

— Ти дійшла правильного висновку, — похвалив я її. — Отже, слухай. Чорні дідьки поділяються на кілька підвидів: власне чорних, Блукаючих (це ті, що народжуються вже такими), та Сухоребрих.

Вигляд у останніх доволі страшний. Уяви худющого чоловіка з неприродно довгими кінцівками й козлиною мордою. Він виходить зі своєї схованки на заході сонця й просто спостерігає за тим, що відбувається довкола. Спостерігати може хоч усю ніч. Часом трапляється, що він кимось зацікавлюється. І через деякий час ця людина зникає безвісти.