Розділ 5

Єва не злякалася одразу — і це здивувало мене найбільше.

Вона мовчки поставила чашку з чаєм на стіл, сіла навпроти й уважно подивилася на мене. Не на іграшку — саме на мене. Її погляд був зосереджений, трохи напружений, але без істерики чи дитячого захвату. Так дивляться люди, які звикли спершу думати, а вже потім реагувати.

— Отже, — повільно сказала вона, — або в мене тепловий удар, або ти щойно… поворухнувся сам.

Я не відповів одразу. Стояв на полиці, маленький, з двома хвостами, і раптом відчув себе безглуздо вразливим. У цій подобі я виглядав майже кумедно — аж ніяк не як істота, здатна вселяти страх чи повагу.

— Я не небезпечний, — нарешті мовив. — І не галюцинація.

Єва ледь примружила очі.

— Уявімо, що я тобі повірила, — сказала вона. — Поясни. Чітко. Без фокусів.

Це було справедливо.

Я зістрибнув на стіл. Дерево тихо скрипнуло під моїми лапами — звук був надто реальний, щоб його списати на фантазію. Єва напружилася, але не відсахнулася.

— Я-чорт, — почав я. — Те, що ти бачиш зараз, — не моє справжнє тіло. Це… оболонка. Тимчасова.

— А справжнє? — спитала вона.

Я зважився.

— Якщо покажу — ти можеш злякатися.

— Я вже напружена, — сухо відповіла Єва. — Не затягуй.

Я глибоко вдихнув — звичка, яка давно не була потрібна, але допомагала зібратися. Світ навколо трохи потьмянів, ніби хтось прикрутив світло.

М’яке тіло іграшки обвисло, втратило форму. За мить я вже стояв на підлозі — вищий, рудий, з копитами, хвостом і ріжками, подряпаними після падіння. 

Єва різко вдихнула, підвелася, але не втекла.

Ми дивилися одне на одного мовчки.

— Чорт, — сказала вона не лайкою, а констатацією факту.

— Річковий, — уточнив я. — Якщо точніше.

Вона провела рукою по обличчю, ніби знімала втому.

— Добре, — нарешті мовила. —Але ти зараз усе мені розповідаєш. І бажано без брехні.

Я кивнув і знову зменшився, повертаючись у форму кота. Не хотів тиснути на неї своєю справжньою зовнішністю довше, ніж потрібно.

Ми сіли: вона — на стілець, я — навпроти.

Я розповів їй про Десенку і Чорторий. Про туман, із якого народжуються такі, як я. Про річкових чортів, які все життя не полишають свою воду. Про те, як я з’явився не там, де мав, і став чужим ще до того, як навчився це усвідомлювати.

Розповів про книги. Про математику, формули, людські знання, що виявилися для мене важливішими за мул і течію. Про Великого Чорта й вигнання — без драматизму, але чесно.

Єва слухала, не перебиваючи. Лише час від часу робила ковток чаю.

— А Потороча? — запитала вона, коли я дійшов до зустрічі в покинутій будівлі.

— Вона врятувала мене від гіршого, — відповів я. — Пояснила, ким я можу стати, якщо не знайду точки опори.

— І цією «точкою» стала я? — у її голосі не було самовпевненості. Радше — настороженість.

— Ти — людина, — сказав я. — А я… істота, яка не може жити без прив’язки. Я не обирав тебе навмисне. Просто… впав не туди, куди планував.

Вона всміхнулася — ледь помітно.

Запала тиша.

— Слухай,чорте — нарешті мовила Єва. — Я не знаю, що з усім цим робити. Я не підписувалася жити з…чортом. Але й викинути тебе за двері — теж не можу.

Я мовчав.

— Ти можеш залишитися, — продовжила вона. —  За кількох умов.

— Я слухаю.

— По-перше, — вона загнула палець, — ніяких фокусів без попередження.

— По-друге — ти не лякаєш людей.

— По-третє – ти ні перед ким окрім мене не постаєш у сврїй істинній подобі.

Я схилив голову.

— Домовились.

Єва зітхнула, ніби підписала дуже дивний, але важливий договір.

— І ще одне, — додала вона. — Ти спатимеш не на полиці. Це виглядає… неправильно.

Я вперше за довгий час відчув щось схоже на полегшення.

— Дякую, — тихо сказав я.

Вона лише кивнула.

Так я й залишився.

А як істота, якій дозволили якій дозволили обережно бути поруч.