Розділ 4

Я пролітав над ранковим Києвом, рухаючись на Захід. З висоти місто виглядало так, ніби хтось розсипав золотий пил по дахах: ранкове сонце блищало на правобережних будинках, хмари висіли низько, мов недоспані студенти, а над Дніпром клубочився туман, що вперто відмовлявся розходитись.

У голові весь час крутилася наша  розмова з Поторочею. На моє здивування, ця стара виявилася доволі милою: і поговорили, і попрощалися тепло — прямо як старі знайомі, які випадково зустрілися на зупинці.  Наостанок вона ще й сказала, що я можу звертатися до неї по пораду. 

Занурившись у ці спогади, я й не помітив, як золотоглава столиця залишилась позаду, а піді мною розкинулося якесь невеличке містечко. Я чесно планував пролетіти його транзитом — без зупинок — але тут на мене врізалась… ворона. А потім друга. А потім ВСІ.

Зграя ворон, мов чорна хмара, знялася з дерев і рушила просто на мою руду персону. Я ще спробував прискоритись — але де там! За хвилину вони наздогнали мене й почали клювати з таким азартом, ніби я щойно виграв конкурс «Найсмачніша істота тижня».

— Ви що, здуріли?! — хотів крикнути я, але вийшло щось на кшталт «ааа-ай!».

Я завертівся, мов дзиґа, сподіваючись стряхнути цих пернатих хуліганок. На секунду вони відчепилися… лише щоб через мить повернутися з підсиленням! Тепер їх було стільки, що я подумав: або це повітряний апокаліпсис, або десь оголосили акцію «клюнь чорта — отримай бонусне зернятко».

Схоже, вони прийняли мене за вихора — повітряного чорта, помічника Стрибога. А вихори, як відомо, мають сумнівну звичку цупити яйця з гнізд, щоб з них вилупилися малі «вихрики». От ворони й вирішили, що я прийшов красти їхню майбутню зміну.

Я вже майже відбився, коли дві найнахабніші ворони всадилися мені просто на ріжки, наче це були їхні нові гойдалки. І почали клювати мене по голові з таким запалом, що я зацінив їхню трудову етику.

Одна з них, мабуть командирша, прицілилася… І як вріжe мені дзьобом між очі!

Світ навколо злетів у танок, світ зник, ворони розмножилися до кількості «нескінченність плюс одна», і вже наступної секунди я з гідністю втрачав свідомість та мужньо летів… прямо вниз.

До тями я прийшов уже в обідню пору. Голова гуділа, мов у ній влаштували дискотеку всі ворони району. Лежав я… у малиннику. Та так глибоко, що виглядав би звідти хіба мій хвіст, якби я ним зараз міг ворушити. Обережно виліз із місця свого «приземлення», обтріпав із себе листя й малину, що чіплялася за шерсть, ніби мала надію мене приручити.

Оглянувшись, зрозумів: упасти честь я мав у чийсь город. Грядки рівними рядочками тягнулися, мов солдати на параді. Помідори спали під зеленими ковпаками, а поруч красувався сарайчик.

Я вже думав тихенько втекти, поки господар не побачив рудого чорта, що виринає з малинника, але тут почулися кроки. Я підняв голову — і завмер.

До мене прямувала дівчина. Блондинка, з довгим волоссям, яке виблискувало на сонці, мов стигла пшениця. Зелені очі — чисті, великі, уважні. Наче в людини, яка бачить не лише світ, а й те, що між ним заховано. Легке літнє платтячко рожевого кольору.

Не знаю як так сталося, але вже за кілька хвилин я опинився в її будинку. Може, я виглядав занадто побитим. Може, вона занадто довірлива. А може… може, в цьому світі хтось зверху дуже любить іронію.

Будинок всередині був затишний: дерев’яні стіни, чисті, наче щойно вимиті, запашний чай десь на кухні, біла скатертина, старі килимки. На стіні — годинник, який цокав так голосно, ніби хвалився, що працює краще за всі інші.

І тоді я побачив дзеркало.

Велике. Майже в людський зріст. Я підійшов і… завис. Який же я був! Рудий, у подряпинах, з ледь зігнутими ріжками, очі трохи косі від удару ворон. Вид мав… ну… скажімо так: не для обкладинки журналу.

Я довго роздивлявся себе, аж поки не згадав пораду старої Хрипкої: «Вселися у щось. У щось маленьке, непомітне. І бажано м’яке».

Я обвів поглядом кімнату. Вона була рожевого кольору: стіни у відтінку полуничного йогурту, легкі штори, м’який килимок, бантики, стрічки — коротше, рай для дівчини.

І тут я побачив його.

На книжковій полиці стояла 15-сантиметрова м’яка антропоморфна іграшка кота. Маленький, з двома хвостами, дуже кумедний. Я підійшов до нього, торкнувся руками. Зробив глибокий вдих.

І заплющив очі.

…І всотався всередину.

Світ різко змінився. Став більшим, масштабнішим. Кімната тепер виглядала як замок велетнів. Я поворухнув лапками — м’якими, округлими. Потягнувся. Підстрибнув. Спробував полетіти — і два хвости відразу закрутилися, піднявши мене над підлогою.

Я знову підлетів до дзеркала.

І те, що я там побачив…

Переді мною стояв фантастичний звір. Помаранчева шерсть, ніби стигле полуденне сонце, тигрові смуги, великі небесно-сині очі. Біле сердечко на грудях. Пишні вуса. Зелені пов’язки. Черевички. Пояс. 

Я виглядав так, наче щойно вискочив зі сторінок доброї пригодницької казки.

Я пострибав, політав, побіг, крутнувся, навіть заспівав. Голос, до речі, не змінився . За десять хвилин я вже крутився перед дзеркалом і думав тільки одне:

«Та це ж ідеально! Оце я розумію — нова подоба!»