Розділ 3

Блукаючи вздовж Дніпра, дійшов я до околиць Корчуватого. Там, на самому краю, побачив занедбану двоповерхову будівлю. Над входом висіла блакитна табличка із зображенням риби та написом білими літерами. Майже всі вони стерлися, лишивши по собі лише загадкові «БА» та «ФАЙ». Що колись було написано на ній — тепер можна було лише здогадуватися.

Тим часом починало світати. А мені раптом так закортіло сховатися від усього світу й нарешті подумати, що ж робити далі. Не роздумуючи, я зайшов усередину.

Перший поверх зустрів мене холодним протягом із вибитих вікон, що чорніли порожніми отворами. Двері трималися на одній завісці Під копитами хрустіло скло розбитих пляшок, валялися обгортки, шмаття картону, поржавілі бляшанки. У кутках клубочився пил, а зі стелі звисали обірвані дроти.

Сходами, які вже втратили перила, я піднявся на другий поверх. Зайшов до однієї з кімнат. Тут теж нічого особливого не побачив: блакитно-білі стіни з облупленою фарбою, сміття на підлозі. Лише одне впадало у вічі — вікно. Воно дивом уціліло, ніби хтось охороняв його від руйнування; лише тонка тріщина тяглася навскіс через усю шибку.

Я присів на один-єдиний табурет, що якимось дивом зберігся в цій руїні, і поринув у роздуми. Довго чи недовго сидів — не знаю. Та раптом відчув, що хтось тихенько зайшов до кімнати.

Повільно підвів голову. І вперше побачив її.

Звісно, я читав книги пера Василя Короля-Старого. І саме такою я її собі уявляв — Потороча Хрипка, маленька, сухорлява, з гостреньким личком і тьмяними очима, що блимають, наче вогники в тумані. Її згорблена постать ніби виткана з диму, а голос — хриплуватий, ламаний, схожий на шелест очерету під нічним вітром.

Вона підійшла до мене. Я підвівся їй назустріч.

— Гадав, що тут нікого немає, — порушив я мовчанку.

Потороча хмикнула.

— Усі так вважають. Такі, як я, для світу — ніщо, — прохрипіла вона.

На кілька хвилин запала тиша.

— Ти звідки? — знову протягла вона.

— Із протоки Чорторий. Я там... з'явився на світ пів року тому, — чомусь додав я.

Стара мить пильно розглядала мене.

— Не схожий ти на річкового чорта. У них шерсть буває синя, зелена або чорна, а ти — рудий.

Вона повільно обійшла мене навколо.

— Та й очі у тебе блакитні, а не жовті, бурштинові чи зелені — як у решти твого виду.

Я видихнув зі смутком:

— І ви туди ж?

— Куди «туди ж»? — хрипко перепитала вона.

— Ви, як і мої «родичі», не забули вказати, що я не такий, як усі, — промовив я.

— То ти образився на них і втік?

— Ні. Вони прогнали мене, — тихо відповів я.

— Мабуть, було за що? — не відставала вона.

Я промовчав. Розповідати про книги й слова Старшого було чомусь соромно.

— Гаразд, — відмахнулася Потороча. — Не розпитуватиму. Але я б не радила покидати своїх і блукати світом.

— Чому? — я підвів на неї погляд.

— Чорт, який не прив’язаний до місця, рано чи пізно стає Блукаючим.

— І що в цьому поганого?

— Такий чорт перетворюється на зле, всененависне створіння. Мов хижак, він може годинами переслідувати самотніх подорожніх, а в слушну мить — накинутися й роздерти живцем.

— Мабуть, від голоду? — несміливо припустив я.

— О, ні. Від задоволення, — стара стиха всміхнулася. — Йому втіха — бачити чужі муки.

— А потім?

— Потім переходить на інше місце й чекає нову жертву. І так — ніч за ніччю, всі двісті років свого життя.

Чомусь мене зацікавила ця істота.

— Ними тільки стають чи й народжуються?

— Переважно народжуються. Але часом і стають.

— А як вони виглядають?

— На тебе схожі, тільки хутро коричневе, а очі — червоні. Спершу я тебе за одного з них і прийняла. Тільки якогось недорозвиненого, — стара зайшлася кашлем.

— Ви подумали, що я можу тут… щось лихе зробити? — озвучив я думку вголос.

— Було таке. Не хочу, щоб біля мого місця проживання почали знаходити людські рештки, — буркнула вона.

— А тепер ви все ще вважаєте мене Блукаючим?

— Тепер — ні. Надто ти наївний для таких.

Я зважився на запитання, що найбільше мене тривожило:

— Бабусечко, мила… Підкажи, що мені робити. Повернутися до протоки я не можу. Але й стати тим… таким, як ти описала, — теж не хочу. Чи є спосіб жити десь інде і не перетворитися?

Потороча замовкла. Для неї минула хвилина, а мені здалося — ціла вічність.

— Є, — нарешті сказала вона. — Але... Ти маєш, далеко від місця свого народження, прив’язатися до людини. Стать — неважлива. І для надійності вселитися в якийсь неживий предмет. У щось, що дозволить рухатися й говорити. Наприклад… у ляльку.

Я скривився. Не надто приваблювала перспектива вселятися кудись. Хотілося просто залишатися собою.