Розділ 2

  Від самого початку я вирізнявся з-поміж інших. І не лише рудою шерстю і блакитними очима. Річкові чорти, за стародавнім звичаєм, усе своє життя — а це, між іншим, сто шістдесят шість років — проводять у тій самій водоймі, ніколи не віддаляючись від неї надовго. Їхнє коріння глибше, ніж вербове, а звички усталені, мов плин течії.

Я ж був іншим.

Я відкрив у собі здатність надовго покидати рідні води, здійматися до міста, блукати його вулицями, мов тінь між ліхтарями. У мені жила нестримна жага — пізнавати нове. Поки інші чорти гріли боки на мулі, я нишком пробирався у книгарні, школи, комори, де люди зберігали свою мудрість у вигляді книжок.

Мені вони були, як пожива для думок.

Я жадібно ковтав сторінку за сторінкою, захоплений чужими світами і законами людських наук. Особливо палав до математики й фізики — дивних мистецтв, у яких приховані правила Всесвіту.

Дійшло до того, що я почав… цупити книги.

На березі Десенки, між товстим корінням старої верби, я облаштував сховок — маленьку таємну бібліотеку. Вільні хвилини проводив там, занурений у формули та загадки світу.

Наївний. Я думав, що люди не помічають зникнення книжок.

Та одного вечора до мене пристрибала стара жаба-ропуха й хрипким голосом передала: мене кличе Великий Чорт.

Про нього знали всі. Він мешкав у Чорто́риї вже шосте століття, і течія протоки ніби обгортала його, визнаючи своїм володарем. Йому було шістсот шістдесят шість років — число, яке навіть серед чортів вимовляють з повагою та осторогою.

Коли я вперше побачив його, серце моє стиснулося між страхом і захопленням.

Він височів над водою, мов тінь давнього бога: темно-синя шерсть, глибша за нічне небо; високі, вигнуті роги, на яких шелестіли водорості; бурштинові очі, що світилися зсередини, ніби ховали у собі жар забутих болотяних вогнів.

А на голові — корона з латаття й зелених нитчастих водоростей, яка виглядала живою.

Він повідомив мені, що люди давно помітили зникнення літератури. Поліція шукає крадія —  але підозрюють людину. Потім він додав, не приховуючи зневаги, що користі з мене — «як із козла молока».

І наказав забиратися з Чорториї.

Назавжди.

Я не перечив.

Мабуть, тому що вже давно відчував: ця протока ніколи не була мені домом. Тут на мене дивилися, як на чужака, і, по правді кажучи, я ним і був — із самого моменту появи на світ.

Тож тієї ж ночі я пішов.

Без жалю, але з відчуттям, що десь попереду — місце, де моє знання, моя іншість і моя руда душа нарешті стануть не недоліком, а силою.