Внук.

Весняний день. Сонце весело посміхається, лоскоче носа, щоки, мружить очі. Ми їдемо з мамою та бра- тами  до бабусі в село. Хоч ми й самі живемо в селі, але там нам дуже подобається. Село лежить у лісо-

вій галявині. Дідусь і бабуся дуже добрі до нас. І ми завжди з радістю їдемо до них, допомагаємо їм по

господарству. 

-  Валєрчику, бери відеречко. Підемо садити картоплю, - гукає бабуся.

-  Добре, бабуню. Я зараз швиденько зберуся.

Я кидав картоплю у ямки, а бабуся прикопувала. Якось швидко летів час за роботою. мені було цікаво ра- хувати рядочки і ямки з картоплею . Картопля у відрі швидко закінчувалася і я біг до мішка щоб знову її набрати. Раптом помітив, що бабуся якось важко зітхає.

-  Що з вами, бабусю? Може вам щось болить,- спитав хлопчик.

-  Ні, Валєрчику. це від старості, сили вже не ті, стомлююся.

-  Бабусю. відпочиньте, а я сам досаджу. 

І взявши заступ заходився копати ямки і кидати в них картоплю. Поки прийшли батьки, Валєрчик уже закопував третій рядок.  Чуб був мокрий, щоки червоні. Йому було весело і легко на серці. він відчував себе щасливим як ніколи. адже він, мов дорослий, сам садив картоплю. А бабуся посміхалася, сидячи на мішку з картоплею, і милувалася своїм  добрим, чуйним та працьовитим онуком.

   Який же ти дорослий вже став. Дякую тобі, мій любий.

 Батьки взялися допомагати валєрчику і швиденько досадили весь город.  А за обідом бабуся приго-

щала нас свіжими пирогами і молоком. Які ж вони були смачні, оті бабусині пироги.