***

Мінхо хапається руками за голову, та майже істерично сміється. Звітний концерт трохи менше ніж за два дні, а його партнерка злилась. Тупо кинула! "Пробач, я їду на відпочинок з батьками. Я не можу його відмінити. Щасти, думаю, ти зможеш впоратись і без мене"
Хлопець, лише, подумки лається, бо знає, що не впорається. Танець розрахований на двох людей, і виконувати його одному буде дивно.

Це кінець. Всі години тренувань, і недоспані ночі коту під хвіст. Чанхі знала, наскільки важливим, для Мінхо, є цей виступ, і всеодно вчинила настільки підло. Вона могла попередити про свої плани, адже такі рішення не приймаються спонтанно. Та, чомусь, ця дівчина обрала саме такий шлях. Ні, Лі знає, що це помста за його "Пробач, але ти мені не подобаєшся, давай і надалі залишимось друзями". І від цього стає ще паскудніше на душі.

Хо підіймає погляд та роздивляється себе у великому дзеркалі. Він бачить розгублене та втомлене обличчя. Йому б пасувало відпочити, нормально поспати і поїсти, а не проганяти танець раз за разом, намагаючись видозмінити постановку.

– Ай, до біса все! – юнак гнівно збирає свої речі в спортивну сумку та покидає тренувальний зал. На виході Мінхо стикається плечем з високим, худим парубком. Не підіймаючи обличчя, він бурмоче тихе "Вибач" та йде на вихід.

Хочеться закурити, але Лі стримується з останніх сил. Травитись через якусь ідіотку він не буде. Сумно? Так. Прикро? Надзвичайно. Та Хо може з цим впоратись, бо він сильний. Завжди таким був.

Проте злі сльози розчарування з'являються на його щоках, коли юнак стоїть під гарячими струменями води в своїй маленькій квартирі. Руки зрадницьки тремтять, коли він витирає солоні доріжки, які змішуються з краплями води. Хлопець засинає тривожним сном, як тільки вкладається в ліжко.

– Пробачте, але я не зможу виступити завтра, – Мінхо намагається з усіх сил говорити впевнено, але голос всеодно зрадницьки ламається під здивованими та подекуди співчутливими поглядами інших.

– Що?! Чому, Хо?! – Чанбін вражений, і обурений одночасно, підходить занадто близько. Лі відступає.

– Чанхі сказала, що не виступатиме завтра, тож я залишаюсь без партнерки, а так швидко змінити танець я не можу. Вибачте, – хлопець винувато опускає голову. Йому справді, вдостобіса, шкода.

– Ми щось вигадаємо разом, не опускай руки занадто швидко, – Со заспокійливо поплескує Лі по-плечі, а Мінхо підіймає на нього жалісливий погляд.

– Ти ж знаєш, що часу занадто мало, тому...

– Я станцюю з тобою завтра, – лунає тихий але твердий голос з кінця залу.

– Що?! – Хо різко повертає голову в бік чорнявого юнака, який поволі підходив до нього.

Це був Хван Хьонджін. Хлопці навчались на одному курсі. Їх було складно назвати друзями, але й незнайомцями вони не були. Декілька разів готували спільні проєкти, та вітались один з одним в університетських коридорах. Кілька незначних розмов та спільних обідів –ось і всі їхні взаємовідносини.

Але Мінхо збрехав би, якби сказав, що Джін має погані навички чи недостатньо старається, бо це абсолютно, точно не так. Хван працював навіть більше за інших, щоб виробити свою техніку, яка була кращою, ніж у всіх тут присутніх. Звісно, окрім самого Лі. Бо парубки танцювали на рівних, і це підігрівало інтерес інших. Адже кожному було цікаво побачити взаємодію цих двох.

– Я кажу, що станцюю з тобою, замість Чанхі, яка тебе кинула, – він спокійно стає поруч, скидаючи з голови капюшон чорного худі.

– Ти ж навіть не знаєш танцю, – Лі занадто спантеличений, щоб сперечатись. В його голові суцільний безлад з яким парубок не може розібратися.

– Хо, ти ж знаєш, що мені вистачить лише кілька разів побачити той чи інший рух, щоб його запам'ятати. Тут все працює так само. Я був на кожній репетиції, тому впевнений, що зможу станцювати з тобою просто зараз, ну і на концерті теж, – його спокійний тон надає впевненості, що у них вийде це зробити вдвох. Але...

– Джіне, цей танець трохи... – починає юнак, але Хван різко його перебиває.

– Це мистецтво, а воно не має статі, гендеру і т.д. Тому не думай надто багато, а погоджуйся. Тим більше... – він нахиляється трохи ближче, обпалюючи щоку Мінхо своїм гарячим диханням, – ... ми можемо спалити цю сцену вдвох, – і вже набагато голосніше. – Оцінки за цю постановку нам теж непогані поставлять.

– От і чудово, – задоволено плескає в долоні Чанбін, розбиваючи напргу між ним. – Залишіться сьогодні і порепетируйте після пар. Я попрошу залишити вам ключі.

– Але ж... – починає розгублено Мінхо.

– Все вирішено. Я не дозволю тобі втратити шанс показати себе. Там буде багато відомих танцівників, тому зберися і покажи все, на що здатний, а Хьонджін тобі в цьому допоможе, – Бін підморгує їм обом та повертається до інших, щоб ще раз нагадати порядок номерів.

Юнак неначе в прострації чує дзвоник та йде на пари. Він майже не слухає викладачів, бо думки раз за разом повертаються до Хвана, який стояв занадто близько до нього. "Що за чорт?!" – так Джін був привабливим і це факт. Але хіба всі гарні люди змушують серце Хо гупати у грудях?

Лі не любив брехати самому собі, тому ще на першому курсі, коли відчув симпатію до Хьонджіна, максмально обмежив спілкування з ним. Якби вони почали зустрічатись, то часу на навчання не залишилося би, а такого Хо не хотів. Та й тим більше, якщо б у нього з Хваном не склалося то постійно потрібно було б бачитись на парах, а це максимально незручно. Та чи зараз його щось стримує? Так, бо Мінхо не знає чи взагалі може подобатись Джіну. І стосунків він, як таких, не шукає. Але його дурнувате серце, яке пришвидшує свій ритм при одній думці про привабливого парубка, з ним абсолютно не згодне.

Як і домовлялися, Чанбін приніс Мінхо ключ від зали, та з щасливою усмішкою пострибав до Фелікса на побачення. Лі б мільйон разів відмовився від цієї дурнуватої ідеї, але втрачати таку можливість теж не хотілося. Тим більше, Хьонджін сам це запропонував. Тому не треба надумувати занадто багато. Вони станцюють разом, і можливо, Хо запропонують роботу в якійсь популярній студії.