Воно не хоче більше гратися

Київський Дивосвіт не завжди легко побачити. І то на краще - не всі хочуть його бачити, правда ж?

Дивіться, оно Володимирський собор і ботанічний сад -  навпроти одне одного. До них тримав браму один Потайсвіт. Після них ніхто не триматиме.

Простуючи бульваром, люди проходять попід аркою, що впускає їх з нового світу у реальність, де сплетені давні і нові віри, де істоти, що жили тут споконвіку, ще до появи людей,  мають особливі відносини між собою - війну-не війну, дружбу-не дружбу.

Це тисячолітнє місто в порівнянні з ними - немовля. Але це немовля змінює всіх, Дивосвіт теж у ньому змінюється, та не щезає. Деякі Упирі пішли в суддівство, Русалки в ескорт, Мороки в телевізор і політику. Але не всі, ще не всі.

Хоч все може й щезнути, якщо...

Ай, може-не може.  Нащо гадати,  давайте просто дивитися. 

Просто дивитися, як одна пальма і одна будова тримають вхід. 

Будову тримає людська віра і древня сила.

Пальму - древні істоти й людська турбота.

В храмі панує нова віра. В Саду під пальмою живуть останні з древніх. Сад обнесено Ґратами. Хто заґратований - перехожі чи древні істоти?

Портал над бульваром всіх пропускає. Не ділить на добрих чи поганих, вірян та атеїстів, чистих або нечистих.

Але хто крізь цю браму пройшов, ніколи не буде такий, як раніше.

Сто років тому помер один художник, він писав Спасителя на стінах собору і дивних істот на картинах, грав у шахи зі Смертю, йому було дано бачити Спасителя і древніх істот, але не дано щастя в земному коханні й обіцяної дитини.

Варвару, що бачила небесного жениха теж сюди вже принесли.

Цього року в Саду зацвіла  двохсотлітня пальма,що проросла з  сім'я від сім'я  тої самої пальми, листя якої слали колись під ноги Спасителю.

То ера Водолія настає.

Зараз повинно статися найважливіше, зараз або ніколи, поможи нам всім Мати Спасителя,  Варваро-великомученице і ті жінки на горах.  Без вас нічого не вийде і буде горе.

Дві невидимі істоти сидять по різні боки входу до Володимирського собору. Крізь них ходять люди, без перешкод проходять світло і протяги.

З-за огорожі на вхід в храм дивляться ще дві  прозорі постаті. Не рухаються, не говорять.  Тримаються за руки і вдивляються в темряву, де зараз плаче Воно і жаліється тому, хто сам би мав жалітися, бо Пілат саме вмиває руки.

Під пальмою сидить невеличкий гурт істот, що їх люди колись жахалися, а тепер призабули. Є тут і київські Нічки. Людські жінки давно нічого не прядуть. Нічкам нудно бути тільки полтергейстами, вони звикли бути корисними. А яка з них зараз користь?

***

-Ти, чудо в пір'ях,  скажи йому, щоб  перестало ображатися. Йому не можна виходити з собору, ти ж  знаєш.

-Знаю, а ти знаєш, Куцику, що я теж іноді не хочу з тобою гратися? Диви, що ти наробив. Воно знову плаче. 

-Могло б за сто  років і звикнути. Яке ніжне. Ми теж не можемо звідси нікуди піти, і все через нього. Ми ж не плачемо.

-Нам нема чого плакати. В нас є місія. А воно невтілене, його ще й нема насправді. Ти дражнишся, виманюєш на двір, а потім не випускаєш і насміхаєшся. Як з тобою після цього гратися?

-То хай і не грається. Теж мені, цяця велика. Зараз би вже готувався до святкової ночі. А треба стерегти оце не знати що. Та хай виходить - чверті години не протримається, щезне навіки. Чого йому ще треба, га, янголятко? Красиво тут на ваш янгольський  смак, золото блищить,  свічки горять, люди ходять, попи ваші кадять, аж  в мене алергія? Нащо йому на двір? 

-Бо ти, Куцику, його виманюєш, дражниш, що батьки близько, а побачити не можна. 

-А нащо тоді ті батьки таке наробили з собою і з ним?

***

Ох,  а таки ж наробили, скажу я вам. Не кожного століття такі історії бувають. І не кожного тисячоліття теж.

Вони ж були істинною парою, як вона сміла його відпустити кудись від себе? Вона була призначена долею привести його на темну сторону, чому не привела?

Він кохав її з дитинства, нащо покинув заради примарної мрії про Спасителя, нащо йому той Рим і художня школа, коли кохану без нього  просватали та одружили?

Потім сюди запросили. Думав, тепер все піде на краще? Є собор, він його розписує, як завжди мріяв, є ще картини того, що бачив біля храму  і по всьому Києву - сил природи, міфічних істот, і є з ним знову кохана.

Та ні, щось не так, щось не те. Дітей нема, війна, переворот, смерть. Але Смерть тут,  в Києві, теж якась дивна - грає в шахи. Виграв - живи цього дня. Програв - прощайся з життям.
Такі місця, де храми будувалися на місці капищ, як в Римі або Києві,  притягують таких людей, але щастя їм не дають.

Він на власні очі бачив Спасителя, янголів, упирів, Смерть, духів. Малював їх вдень і вночі.  

Йому Спаситель дитя обіцяв. Їй темний дозволив дитину. Та не сталося. Бо зарано було тоді.

А тепер настає час.

Тим, що не стали батьками,  дозволено дивитися, та не дозволено втручатися. Вони послухаються?

Це нагорода чи мука? Хто скаже щось одне, той скаже неправду.

***

-Не плач мале, не втрачай надії.

-Не буду, добра людина на хресті. Я не надію втрачаю, я  втрачаю себе. Не пам'ятаю вже майже нічого, а скоро зовсім розвіюсь по світу, що ти його рятуєш і ніяк не врятуєш. І нікому буде плакати за чимось, чого воно і не мало ніколи.

-Це ти від хвилювання. Сьогодні та єдина на сто років ніч, старовинний Бельтейн, і нарешті зацвіла пальма, знак подає. Саме сьогодні вночі ти маєш втілитися.

-Дякую, добра людино. Я вже давно не знаю, нащо мені втілюватися, та хоч батьків би відпустили спочити з миром.

-То добре, що ти не пам'ятаєш, навіщо втілюватися. Від багатьох знань багато печалі.  А батьки твої не через тебе тут.  Не зовсім через тебе. Їм була раніше доля піти спочивати в різні місця. А вони не хочуть нарізно. І хочуть бути тут, коли  ти народишся. Бо їм обіцяно і мною, і тим, іншим, що так буде.