Частина 33

Попрацювавши не покладаючи рук годин п'ять ми були усі втомлені та в'ялі.
Марти команда архітекторів вже спали на столі, а моя команда дизайнерів помало засинали.
— давайте, завтра продовжимо, бо втомлені ми нічого не зробимо, — позіхаючи сказала я. 
— дійсно, давай Марта,  — сказав Алекс відкинувшись на спинку крісла теж позіхаючи. 
— так? А ти завтра не прийдеш і не скажеш, що я віддаю вам акції? — промовила Марта. 
— заспокійся, нікуди я не втечу, — сказав Алекс. Вирішивши, що вони так довго будуть вирішувати свої стосунки, я підняла поплескала в руки, щоб розбудити працівників.
— шановні архітектори та дизайнери!  Наша робота з вами на сьогодні закінчена можете іти. — працівники піднялися та вийшли. — до завтра,  любі партнери.
— я захоплююсь твоїм розумом Маріє, пішла сказала зробила. Неймовірно,  — сказав Алекс. 
— поки ви сваритеся я роблю, — я послала їм повітряні поцілунки та вийшла з кабінету. Сівши у машину я розуміла, що не хотіла додому. Тому, я взяла кохве та поїхала на стадіон.  Цілий рік, я після роботи їхала і дивилася, як тренуються футболісти. Цей вид мене заворожує. Сівши на лавку я бачила, як бігав Артем Маунт, Михайло Мудрик, Максим Таловєров і Микола Шапаренко.  Микола так впевнено вів м'яч. Не бачачи перешкод він його вів ніби на полі лише м'яч та він. Я дивилася на нього, як загіпнотизована, навіть погляду відвести не могла. Але згодом  побачила, як з роздягальні йшов Андрієвський. 
— Андрієвський, ти запізнився на три години. — кричав Микола. 
— вибач, будь ласка, але ти сам нам дав розробляти проєкт. І логічно, що я запізнюсь. — треба вшиватися звідси, поки мене не помітили. Встаючи з трибун у мене впала сумка. Боже, я можу тихо, щось зробити? Ні. Надіюсь я нічию увагу не привернула. Піднявши сумку я пішла і позаду мене почулось моє ім'я тихим бархатним голосом. 
— Марусю? — попалася. Тебе зловили, Маріє.
— слухаю, — сказала я офіційно діловим тоном.
— ти дивилася, як ми тренуємося? — так. Миколо. Дивилася. І дивилася на тебе.  
— ні. Я думала, що Вероніка досі тут, а її не було, тому я вже йду. — я хотіла піти, але слова Миколи мене зупинили.
— ти на трибунах шукала Вероніку? — нестерпний. Я його сумкою зараз стукну.
— що ти хочеш почути, Микола Шапаренко?
— правду. Ми ж домовилися. — ах, точно ця гра в друзів. 
— так, я сиділа на трибунах і дивилася,  як ви бігаєте, раз Ніки не знайшла, то думаю, хоч футбол подивлюся. — знову збрехала я
— я ж сказав правду. Я хочу почути правду. — промовив Микола. 
— так, я сиділа тут і дивилася на тебе. Задоволений? — підвищила я голос.
— так.
— я ненавиджу тебе! — крикнула я і попрямувала до машини. 
— я тебе кохаю. — сказав Микола від чого у моєму серці з'явилися метелики. 
Сівши у машину я поїхала у пентхаус. Зайшовши у хол, мене зустрів консьєрж Петро Васильович. 
— Марусю, доброго вечора! Ти маєш якійсь контакти твого сусіда знизу? — о на маєш. Що вже Микола натворив?
— так, маю. А для чого вам?
— так, його затопило. А йому повідомити потрібно. — о, боже. 
— я повідомлю. Не хвилюйтесь, — чоловік кивнув, а я пішла до ліфті набираючи Миколу. 
— ти вже скучила за мною? — сказав Микола коли підняв слухавку.
— ні. Микола, — почала я.
— у тебе дивний голос, щось сталося?
— ні, ну точніше так, але у тебе.
— Марусю, я не тебе розумію. Що сталося? — сказав Микола його голос був серйозним.
— твій пентхаус затопило,  — вирішивши, що тягнути це марна справа, я одразу сказала по суті.
— що? Я зараз буду. — чомусь я вийшла поверхом нижче. Зайшовши у пентхаус Миколи вода була мені по щиколотки. 
Не пройшло хвилин десять, як він вже був тут.
— Марусю, — легким дотиком торкнувся Микола мого плеча. 
— нарешті,  ви тут, пане Миколо, я 
дзвоню, дзвоню, а ви слухавку не берете, — сказав консьєрж Петро Васильович.  Як не бере? Він ж від мене з першого гудка взяв. Би тебе качка копнула Микола Шапаренко!
— я на тренуванні був. Не міг взяти, — просто сказав Микола. Ви тільки подивіться на нього. 
— добре,  Марія, ваша сусідка мала номер і додзвонилася, — сказав консьєрж.
— так, — Микола подивився на мене, — добре, що є Марія. Петре Васильовичу, я можу дізнатися,  що стало причиною потопу?
— одну з труб прорвало. Але не переймайтесь я викликав сантехніка він все полагодив. Щоправда,  потрібно новий ремонт. З цим ви самі впораєтеся?
— звісно. Так, тепер мені потрібно придумати, де жити на час ремонту. — Микола Шапаренко зможе жити у своєму особняку.
— думаю,  що у пані Марії, знайдеться, для вас місце, — сказав консьєрж. Що? Я і Микола Шапаренко в одному пентхаусі? Ні. 
— я.. — замовчала я. А що я мала сказати?
— ось і добре. Так, ви будете контролювати ситуацію у своєму пентхаусі. — здається, консьєрж все вирішив за нас. І пішов. Просто пішов. А Микола посміхався. 
— ти виглядаєш занадто радісним, як для того чий дім затопило, — сказала я. Тим часом Микола самовпевнено підходив все ближче до мене. Наша відстань стала такою, що я відчувала його аромат на собі. 
— я ж буду жити з тобою, що може бути кращим. Здається,  я щасливчик. 
— не радій, бо я зроблю твоє життя у своєму пентхаусі жахливим. — він лише широко посміхнувся. 
— ходімо, у тебе напевно ноги промокли. Ще захворієш. 
— гаразд, пішли, — я розвернулася і пішла до ліфта. Микола Шапаренко крокував за мною. Зайшовши у ліфт натиснула я на свій поверх і за хвилину  ми вже були у моєму пентхаусі. — ласкаво просимо, в apartment's, Микола Шапаренко.
— дуже дякую,  Маріє Шапаренко,  — як до біса правильно це прозвучало з його вуст.
— нагадай мені, що я повинна перевчити тебе. Моє прізвище Снак.
— не нагадаю. — я лише посміхнулася. Я знала, що він це скаже. Коли ми опинилися у вітальні я сказала:
— раз ти будеш жити тут, то іди зроби нам чаю. А я підготую для тебе кімнату.
— а де тут все стоїть?
— розберешся, — сказала я і піднялася на другий поверх там, де розташовані дві спальні і дві ванни. І одна з них моя. Тому, навпроти моєї спальні, буде жити Микола. Зайшовши у кімнату я поселилася нову постіль, поклала у ванній чисті рушники зубну чітку та пасту. Спустившись я помітила у коридорі чумайдан. 
— ти приніс речі? — запитала я, коли зайшла на кухню. І Микола готує? Нічого не горить? І він без футболки. Прости господи, — і готуєш? І нічого не горить? 
— ага
— зізнайся, ти цілий рік проходив курси по кулінарії?
— зізнаюсь, проходив.
— і що ти готуєш?
— лазанью.
— лазанью? — здивовано повторила я, — ти дивуєш мене, Миколо Шапаренко.
— здається, я народжений, щоб тебе дивувати.
— тільки лазанью?
— я б приготував багато чого, але ти зараз знепритомнієш від шоку, тому потроху ти спробуєш,  мої страви. 
— раз по одній, так по одній. Я накрию тоді на стіл. — коли я це сказала то подзвонили у двері, — але спершу я відкрию двері. — Микола лише засміявся, а я пішла відкривати двері. Відкривши я побачила Марту і Ніку. 
— ти чула? — запитала Марта.
— що?
— звісно, вона чула. Вони в одному під'їзді живуть, —  сказала Ніка, здається, що  і до них дійшла новина про потоп.
— ну проте, ти не будеш жити в одній будівлі з придурком, — сказала Марта знали б вони, що цей придурок тут. 
— а хто придурок? — з'явився з-за моєї спини Микола. Без футболки. Дівчата були спантеличені, коли його побачили.  
— Марія, — вигукнули подруги в унісон. І в цей момент, я зрозуміла, що мені тапки.
— що таке?
— що придурок тут забув? — сказала Ніка. 
— у мене є ім'я. — пробурмотів Микола. 
— ну його пентхаус затопило, а консьєрж запропонував йому залишитися тут.
— консьєрж? З якого, це моменту консьєрж вирішує, хто буде в тебе жити?
Ми надіємося, що хоч на це весілля ви нас запросите, — пробурмотіла Ніка. 
— яке весілля? 
— ваше.
— обов'язково,  — сказав Микола і закрив перед ними двері.
— ти що зробив?
— те, що повинен був зробити давно. 
— ти не можеш просто так закрити двері перед моїми подругами!
— і чому ж? Марусю, ти ж зрозуміла, що я спеціально не брав від консьєржа, а від тебе взяв одразу. Я знав, що затопило пентхаус. Мені було насрати на це. Якби зараз консьєрж не сказав,  що я можу залишитися тут, то спав б в машині. Мені на все начхати, окрім тебе.  Ти це єдине, що має значення.  Ти маєш значення. Лише ти. Мені байдуже, що твої подруги називають мене придурком. — я думала грати з ним у гру, але я не зможу. Я не зможу встояти перед його карими очима. Не зможу себе обдурити.  Ні його, що не кохаю його, ні себе. — Марічка, я кохаю тебе, немов, божевільний. 
— я тебе теж кохаю, божевільний. — промовила я. Микола був здивований, спантеличений. Здається, він не вірив у мої слова. 
— що? Мені причулось, чи це сон?
— прекрасний сон. — Микола взяв мене за руку і повів на кухню. На кухні він посадив мене на столішницю. 
— ти з'їси всю лазанью. 
— Микола, я не корова, щоб це все з'їсти. Тут на двох людей порція.
— Марічка, давай.
— змилуйся наді мною. 
— якщо я тебе ходуватиму думаю влізе, — Хлопець взяв вилку та набрав лазанью і підніс до мого рота. — будь, хорошою дівчинкою і відкрий цей ротик.
— я відкрила та почала їсти.
— господи,  це найкраще,що я їла. Ти будеш до кінця свого життя мені готувати.
— тільки готувати?
— годувати теж.
— ненаситна жінка.
— Микола Шапаренко, я голодна. — він лише засміявся. 

Тиждень потому. 

Минув тиждень, як ми з Миколою  помирилися. Цілий тиждень він відвозив мене на роботу та забирав, а також кожного вечора готував вечерю. 
А сьогодні ми вирішили з друзями зустрітися. Ми тиждень не бачилися, робота роботою, а попліткувати треба. Тому, ми після роботи їдемо в наш рожевий дім. Сьогодні ми знову працювали над ідеями для нової бази Динамо. Вроді щось є. Думаю, що за два тижні буде презентація проекту.  Виходивши з будівлі офісу я побачила чорний мінівен і біля нього двох чоловіків. 
— пані Маріє, вітаю. Ваша подруга просила вас доставити. — заговорив до мене один з них.
— а моє авто?
— не хвилюйтесь,  воно вам не знадобиться. — в сенсі «не знадобиться»? Їх Марта точно нічого не просила. 
— я поїду на своїй! Дякую. 
— я тебе не питали. — вони один схопив мене
— пусти, негайно, — кричала я і била я його по плечах.  Я крутилася, вертілася, але нічого не дало. Коли вони мене посадили в машину то один мене тримав. Я його вкусила за руку.
— ах, ти ж видра мала. 
Мене привезли на якийсь покинутий старий склад. Там були вже Ліля, Ніка, Оксана, Софія та Вікторія.
— хлопці, я не знаю, як у вас, але та Марія божевільна вона мене вкусила. — почали іти в інший кінець складу.
— у вас хоч одна була, а в нас троє. Та вона якійсь ненормальні. Вони від нас втекли, але в кінцевому результаті вони тут. — і кінці коридору зникли наші викрадачі і їхніх голосів не було чутно. 
— ну чекаємо лише Марту, — сказала Софія. 
— Я не думаю, що її привезуть, — сказала я. — дівчата, ми застрягли тут надовго. 
— може ми втечемо, — запропонувала Ліля. І я подивилася уважно вона розв'язана. 
— ми були втекли і що? Ми досі тут, — сказала Оксана. — навіть, якщо спробуємо, то вони нас зловлять. 
— але ми можемо спробувати, — здається,  Лілі ця ідея здавалася чудовою.
— люба сестро, чого ти розв'язана?
— а це я вмію, ще з минулого разу. — сказала сестра.
— ну так допоможи і нам. — сказала я і Ліля стала пояснювати. 
— берете два шнурки від кросівок і зв'язуєте їх, але між затяжкою, якою зв'язані ваші руки. —  я зробила, те що сказала сестра, — далі уявіть, що ви на велосипеді і крутите педалі. — і вийшло я вільна. Ну тільки руки. 
— а ноги? — запитала Ніка. — у нас ноги зв'язані.
— а для цього у мене є ножиці, — дістала Оксана з кишені ножиці. Хвідки у Оксани ножиці? 
— звідки вони у тебе? — запитала я. 
— та, я як виходила з роботи захопила. Знадобилися. — Оксана по черзі всім розрізала скотч, що ж ми були вільні. Від радості ми почали обійматися. Закінчивши наші обійми ми помітили амбалів, котрі нас викрали.
— якого? — сказав один.
— здається, вони підготовлені. Звісно, Михайло Мудрик навчив свою дівчину всього. 
— він мені не хлопець! — вигукнула Вероніка. 
— Дем'ян! — почувся голос Михайла з коридору. Потім я побачила Миколу, Сашу, Мішу, Дмитра, Олега, Артема, Мазхара, Антона та Марту. 
— Дем'ян,  що відбувається? — запитала Марта, — якого чорта ти викрадаєш моїх друзів? Тобі скучно стало? 
— мовчи,  жінко. У тебе немає прав і ти мовчатимеш! — говорив той, що мене викрав, здається що його звати Дем'ян. Подивившись на Марту я не думаю, що вона мовчатиме. 
— ні. Я не буду мовчати. Я достатньо мовчала у цьому житті. Я буду говорити, щоб в усіх вуха в'янули від мого голосу. 
Для чого ти їх викрав? — знову повторила своє питання Марта. 
— вгомонись. Чому ти не можеш бути покірною? Михайло, вгомони її. 
— ні. — Міша лише похитав головою, — я ще дивуюся, що ти цілий поки що, але це поки що. 
Так, хлопці знали нас. В нас характер хоч і різний, але коли ідеться мова про друзів. Чи хто скаже криве слово у нашу сторону пошкодує. І саме зараз Марта змушує Дем'яна пошкодувати, що він нас викрав.  
— Дем'яне, скажи навіщо ти викрав дівчат? — запитав Мазхар. 
— о, так це Мазхар. Чоловік, який знайде будь що, ти і мене знайшов. Молодець який. 
— ти справді думаєш, що я подякую тобі за похвалу? — запитав Мазхар у цього Дем'яна. І я бачила, як бісилась Марта, здається вона вибухне і Микола, який дивився на мене і намагався прочитати в моїх очах, як я. Зі мною все добре хотілося йому сказати. Але я не знаю чи дійшов до нього мій посил. І я помітила, ледь помітну посмішку. Все таки дійшов. 
— мені це надоїло, — раптом сказала Марта і підійшла до Дем'яна. Що вона робить? І приставила дуло пістолета до голови Дем'яна. 
— вб'єш мене? — запитав Дем'ян. 
— вб'ю. — до Марти підійшов Мазхар. 
— спокійно віддай його мені, — Мазхар хотів відібрати у неї пістолет. — ти і так цілу ніч не спала, давай його сюди, — і так пістолет опинився у Мазо у кишені. 
— цілу ніч? — промовили ми хором з дівчатами. 
— дівчата ж не знають, як вони міцно спали, — спали? Я не пам'ятаю цього. 
— спали? — запитала я. 
— як ангелочки. — сказав з посмішкою на обличчі Дем'ян.
— Мазхаре, віддай мені мій пістолет. Я його вб'ю. Він мене дратує. 
— гаразд,  гаразд. Ви тут, отже, шоу розпочинається. — шоу? Раптом, я помітила, як хлопців і Марту зв'язують, а на нас падає клітка. Що відбувається?