— і що ми будемо робити сьогодні? Тобто, які у вас плани на сьогодні, пане футболісте?
— ми дуже добре проведемо з тобою час, дружино. Я б сказав, що прекрасно проведемо час.
— не забувай, що у тебе залишилося три дні. Я або залишусь, або піду. Вирішувати тобі.
— знаю. Ти обох випадках підеш.
— не вирішуй за мене. Ніхто не може знати, що вирішу я.
— давай сьогодні проведемо цей для нас. Тільки ти і я. Цей день буде нашим. І завтра вранці я все тобі розповім. Обіцяю.
— домовилися. І що ми будемо робити?
— човен.
— так і знала. — посміхнулася я.
— у мого кузена дуже довгий язик. Все таки потрібно його вкоротити. — господи, та він жорсткий.
— не чіпай, Серкая він мені подобається.
— ого.
— звісно. З ним я можу знущатися з тебе, — посміхнулася я.
— дуже дякую, люба дружино. Ходімо, — хлопець простягнув руку і я вклала свою і ми кудись пішли. Ми підійшли до озера.
— а де човен?
— ти хочеш покататися на човні?
— звісно. Я взагалі вийшла заміж за тебе заради човна.
— звісно, — Колясик кудись пішов.
— ти куди?
— побачиш
— можна було сказати.
— ти забагато хочеш знати. — Ну і пішов і що я буду тут сама робити? Зараз випадково впаду в озеро. І хто мене врятує, адже, я не вмію плавати. Ну так думає Микола.
— навіть не думай стрибати в озеро! —почувся голос Миколи.
— і стрибну.
— божевільна, — він реально не вірить, що я це зроблю. А я зроблю йому на зло зроблю. Стрибну. І стрибнула, — Марічка!! — Хлопець стрибнув за мною. Не протрималася я і три хвилини під водою, як хлопець витягнув мене на сушу.
— що ти робиш? Ти божевільна?
— божевільна. Ти звів мене з розуму.
— нормальна людина точно цього не зробить. Знаючи, що ти не вмієш плавати, ти стрибаєш.
— і що?
— ви вирішили поплавати? — звідкись з'явився Серкай.
— а я думав, що його не буде, — пробурмотів Микола собі під ніс, — Маруся перевіряла чи тепла вода.
— і як ?
— ідеальна, — і я назад стрибнула у воду. Так, я випробовую його терпіння.
— серйозно, вона мене в один день вб'є, — Микола підпалив до мене, — що ти робиш?
— плаваю.
— вода холодна замерзнеш.
— ні, — почала хлюпати водою на хлопця. І сміятися, — ти думаєш, що я б так ризикувала своїм життям і скакала у воду, щоб ти мене рятував?
— ти вмієш плавати? Ти надурила мене?
— так, як малу дитину.
— я ображений. Ми їдемо звідси.
— а..а..а, куди?
—вивезу тебе в ліс.
— щоб я тебе там вбила? Прекрасна ідея.
Переодягнувшись у сухий та чистий одяг ми сіли у машину і поїхали. Куди? Не знаю. Микола Шапаренко веде мене кудись. Сказав, що в ліс. Якщо це так, то згодую його вовкам. Але я занадто сильно його люблю, щоб згодовувати його вовкам.
— ти дійсно привіз мене в ліс.
— ходімо, — хлопець простягнув свою долоню і я вклала свою. Це так до біса правильно відчувається. Я дивлюся на наші переплетені руки та посміхаюся. Все так, як має бути. Щоб цей хлопець завтра мені не сказав я буду тримати цю руку до кінця своїх днів. Завжди.
Ми підійшли до якоїсь хатинки.
— тільки не кажи, що вона твоя.
— добре не буду.
— Микола Шапаренко, у тебе є будиночок в лісі? І ти це приховував від мене?
— так
— господи, — на радощах обійняла хлопця. Здається, що я трохи радісно обійняла його, бо мало його не задушила, — я тебе не задушила?
— як бачиш живий.
— я завжди мріяла про маленький будиночок в лісі. Щоб тільки я і моє кохання жили тут. Спів пташок, шум вітру. Аромат лісових квітів. Що ще може бути кращим?
— це і є твоє життя мрії?
— так. Знаєш, я по фаху ландшафтний дизайнер. Але у нас в компанії немає дизайнера інтер'єру, тому це все роблю я. А так, то я б сиділа і розробляла сади. Тому будиночок у лісі у мене викликає особливе значення.
— я знав, що тобі тут сподобається.
— завтра папараці зроблять нове оголошення. Микола Шапаренко живе у лісі. — засміялася я.
— хочеш зайти у середину?
— надіюсь, там нічого немає «дорого-богато»?
— побачиш.
Ми зайшли у середину, а там справжня краса. Якщо і існує кращий з кращих дизайн інтер'єру, то це у цьому будинку. Всі двері, які тут є ручної роботи. Вирізьблені з дерева здається, що це дуб.
— як давно тут проводився ремонт? Таке відчуття, що зовсім недавно.
— вчора закінчили.
— Микола Шапаренко, ти зробив тут ремонт і одразу привів показати мені?
— так, а що?
— нічого. Я не знаю.. не знаю, що сказати. Тут прекрасно. Кожна деталь. Кожен шматочок тканини. Я б тут залишилася
— сьогодні ми будемо тут. Я їду знайду дрова, а ти тут роздивляйся, що і до чого.
— гаразд, — я розпочала з серця будинку — кухні. Марта постійно говорить, що серце будинку — це кухня. Розум — кабінет. Душа — вітальня. Спокій — спальня. Як же приємно доторкнутися до столішниць. Вони покриті лаком для дерева. Відчувається його запах. Я наркоманка, бо обожнюю запахи бензину, фарби і так далі. Я б стояла та нюхала цю столішниць, але Микола б подумав, що я божевільна. Хоча він так і думає. Закінчивши з кухнею я зайшла у спальню. На мене чекало двоспальне ліжко, яке також було ручної роботи. Свіжа білосніжна постільна білизна. А з боків від ліжка були тумбочки і на котрих стояли лампи-астронавти. Такі є у нашій спальні. Потім я пішла у вітальню. Там був диван ручної роботи стелаж з книгами. На вирізьбленій тумбі стояв телевізор плазма.
Шапаренко: я знайшов дрова зараз розтопимо пічку і ти щось приготуєш. Я б сам запропонував, але знаючи мене, то я скоріше спалю цей прекрасний будинок.
— окей. А що будемо готувати?
— слушна думка. Я трішки покрав продуктів у Серкая. Думаю, що ти йому не скажеш. Це буде наш секрет.
— я не знаю, чи збережу його. Він мій друг.
— але ми голодні, тому краще помовчати.
— гаразд. І що ти накрав?
— філе лосося, зелень, сир, яйця, молоко, граната, авокадо, рис, огірок, помідор, воду. Багато води.
— думаю, що я приготую щось з того.
***
Пообідавши ми пішли гуляти лісом. Що може бути кращим. Я знайшла свій спокій. Своє кохання. Своє життя. Тут все так, як має бути.
— якби я не хотів, але ми ввечері ми змушені бути у Львові. У будинку дівчат.
— чому?
— Дмитро подзвонив і сказав, що там щось відбувається.
— чому вони мені не подзвонили?
— ти перевіряла свій телефон після того, як вилізла з озера?
— ні, — і я згадала, що коли я стрибала у воду у кишені був мій телефон, — Я з ним у воду стрибнула. А що саме відбувається?
— не знаю. Сказав, щоб ввечері ми були. Щось серйозне
— можливо, все-таки Алекс накатав на Марту заяву.
— не будь смішною. Він закоханий у неї. — заявив Микола. Що?
— що ти сказав?
— ти не чула цього
— все, я прекрасно чула. Він, що не може зізнатися?
— цього я не розумію. Давай прогуляємося тут, а пізніше поїдемо. Сьогодні ж день Марусі та Миколи. Тому насолодимося ним сповна.
— окей, але сильно не дивуйся. Якщо я полізу на дерево.
— ти? Ти не схожа на дівчину, яка полізе на дерево. — хибна думка, Микола Шапаренко.
— Микола Шапаренко, я все своє дитинство провела на деревах. Я постійно була у якійсь халепі.
— О, я в цьому і не сумніваюся.
— ідемо пройдемося у глибину лісу, може, якого ведмедя чи вовка з лисицею зустрінемо.
— лісника він єдиний, кого ми можемо зустріти. Я спеціально обрав ліс без вовків та ведмедів.
— ти скучний. Надіюсь, що тут хоч зайчики з білочками є.
— ну, що ж йдемо їх шукати.
— ні. Ми їх налякаємо. Нехай собі бігають. Якщо побачимо, то нехай, але не шукаємо їх. Це їх дім. Їхній спокій.
— ти взагалі реальна? — Микола обійняв двома руками мою талію.
— як бачиш, я стою перед тобою. І цілком реальна, — посміхнулася я на всі свої зуби. І тоді хлопець торкнувся своїми вустами моїх. Наші губи торкнулися, його язик поринув у мій рот, рука на моєму стегні притягувала наші тіла якомога ближче. Я вчепилася в краї його куртки, тримаючись щосили, і цілувала його з такою люттю і голодом, про існування, яких і не підозрювала.
Тихий стогін вирвався з глибини мого горла, потребуючи більшого, прагнучи позбутися шарів тканини, що розділяють нас. Мені потрібне його оголене тіло. Потрібно провести кінчиками пальців по вершинах та западинах його м'язів. Я просунула руки під його футболку, обіймаючи, щоб зробити саме це. Микола підняв мене, гарчання трясло його груди. Я не вагаючись обхопила ногами його стегна, дряпаючи нігтями шкіру на спині. Звичайно, не настільки сильно, але дуже хотілося. Подряпати до крові.
— цілком реальна до біса реальна, — сказав чоловік коли ми відірвалися від одне одного. А я пригорнулась головою до його грудей, хлопець, ще міцніше обійняв мене.
— поїдемо до дівчат? Я не знаю, але там щось відбувається.
— все, що забажаєш, — хлопець поцілував мене в ніс і в обіймах покрокували до будинку, щоб забрати свої речі і ми поїхали.
***
— так? Мене хтось запитав, як я почуваюсь? Перестань говорити мені, що я беземоційна, — почулися крики Марти з будинку.
— що там відбувається?
— ходімо глянемо, — ми прийшли а в коридорі всі стояли. І дивилися на те, як Алекс сварився з Мартою.
— ти не підпускаєш нікого до себе. —сказав Алекс.
— цікаво через кого. Ти прийшов і думаєш, що одразу отримаєш обійми. Тільки спочатку потрібно їх заслужити. Ти достатньо зробив мені боляче. По-перше у мене є гордість. А по-друге ти остання людина, якій я буду, щось розповідати чи довіряти.
— я прийшов сюди не за тим, — сказав Алекс.
— а за чим?
— ти безвідповідальна! — коли Алекс це сказав дівчина почала сміятися без перестану.
— я безвідповідальна? Хто б говорив.
— так, ти. Ти скасувала дуже важливу зустріч.
— вона не важливіша за футбольний матч. Ти бляха теж її пропустив. — сказала Марта.
— я футболіст. — стверджував Алекс.
— прекрасно, я цього не знала, дякую, що повідомив. Андрієвський, або ти заспокоюєшся, або я тебе вспокою. Це я тобі гарантую. — ситуація набирає обертів.
— що відбувається? Здається, що я якийсь фрагмент пропустила. — підійшли до нас Ніка з Софією.
— це Андрієвський зараз пропустить удар. — сказала Софія.
— в кінцевому результаті все буде, як я хочу. — промовив Алекс, але я не думаю, що буде так, як він захоче.
— що ти чорт забирай говориш? Я чесно втомилася. Від цього. Скажи мені, що ти хочеш і ми на цьому закінчимо.
А— тебе. Я. Хочу. Тебе. — сказав він це так грубо і я думала, що він зараз її поцілує. Бляха муха він це зробив. Тут же Ніка закрила рот Софії. А Ліля Оксані.
— що ти робиш? Ти божевільний? Ти не можеш мене взяти і просто так поцілувати. Ти не можеш це зробити. Ти більше не підійдеш до мене ні на крок. Зрозуміло?
— ні. Я буду робити це щоразу, — Марта просто вибігла з будинку.
— я зараз прийду. — сказала Ніка.
Ми з Миколою вийшли на вулицю і сіли двоє на гойдалку, яка стояла у саду. Хлопець мене обійняв, а я як те кошеня притулась до нього.
— сьогодні божевільний день.
— ти готова почути? — запитав Микола.
— давай не сьогодні і не тут. Завтра вранці. Залишимося тут у моїй спальні.
— якщо ти так наполягаєш.
— я не про це, Шапіку.
— ніч довга, все можливо, — хлопець ніжно поцілував мене в ніс, потім у щоку одну і другу. Далі пішла шия. І я видала гучний стогін. Я відчувала потребу у ньому. Я хотіла його прямо зараз.
— пішли у мою спальню. Зараз же негайно, — я схопила хлопця за руку і ми пішли. У біля сходів гас зупинила Софія.
— ви вже їдете?
— ні, Софіє, ми сьогодні тут.
— всі тут. Як у старі часи. Я скучила за цими моментами.
— я теж. Ми підемо.
— може, чаю разом вип'ємо.
— ні, я спати хочу.
— ну я б не сказала, що ти хочеш спати.
— Софія, лиши їх. Ходи зі мною чай поп'єш. — Марта наше спасіння.
— о, ти мені маєш розказати, що в тебе там відбувається, — дівчата пішли на кухню заварювати чай.
Як тільки ми потрапили у мою кімнату ми накинулися на одне одного з поцілунками. І вже через хвилину ми позбулися одягу. Я надіюсь, що ніхто не постукає в ці двері.
#483 в Сучасна проза
#306 в Молодіжна проза
кохання і ненависть, фіктивні стосунки, протистоянні характерів
Відредаговано: 07.10.2024