Частина 24

Анталія. Я тут з найкращими людьми. Я вже уявляю, як ми будемо плавати у басейнах. Як будемо гуляти по пляжі. Або як будемо ходити на екскурсії. У теплій Анталії. 
В Україні вже випав сніг. Кінець листопада, а вже лежить сніг. Добре, що ми у Анталії. Сніг не випаде мінімум місяць. Як тільки ми приїхали ми пішли з дівчатами у спа. 
Так розслабилися, що заснули. Нас не могли розбудити працівники готелю. Тому, хлопцям довелося, прийти і віднести нас до номерів.
І сьогодні ми всі разом ідемо плавати у басейн. 
— гаразд, нічого страшного, — сказав Микола трубку. 
— що сталося? — підійшла я до Миколи він одразу обійняв мене за талію, ніби це для нього звичні речі.
— оскільки випав сніг. — сніг? Він що жартує? Який сніг у Анталії, у листопаді місяці?
— щооо? Як випав сніг? 
— у вікно подивись, — я різко відійшла від Миколи і побачила, що за вікном біло білісінько, — і сьогодні ми не пропадемо в басейн.
— що це означає? 
— сніг. Там все замерзло. 
— ох, — важко видихнула я, — і що ми будемо робити? — Микола обійняв мене, а я тулилась до нього, як котик.
— не знаю, — моє лице засяяло усмішкою, коли мені у голову прийшла геніальна ідея, — що ти задумала?
— ми всі будемо кататися на санках, — з радістю сказала я.
— на санках? Ти що дитина?
— Колясику, не будь нудним. — вдарила його по грудях кулачком.
— я не нудний. Я всього лиш думаю про наслідки. А що, якщо ти захворієш?
— цього не буде. 
— не будь такою впевненою. — він злюка. 
— тоді, ти будеш мене лікувати. 
— хто, як не я. — важко вдихнув хлопець і поцілував мене у чоло.
Коли ми снідали, то я своїм друзям повідомила цю ідеальну ідею. І як я гадала дівчатам ідея сподобалась, а ось хлопцям не дуже. Нічого нового. В них приблизно така сама була реакція, як і у Колі. 
— це дуже погана ідея. — буркотів Дмитро.
— чому? — запитала Ліля у свого чоловіка, — це весело. 
— таке враження, що ви боїтеся. — о, так Марта почала тиснути.
— чому ми маємо боятися? — уважно зазирнув у вічі Алекс Марті. 
— тоді ви ідете з нами. Хоча можна і без вас. — 2:1 на користь Марти.
— думаю, що так краще, — погодилася Ніка з Мартою. 
— думаю, що знайдуться, якійсь хлопці котрі захочуть з нами покататися, — а Софія вже викликає ревність у Артема.
— не знайдуться, — і змогла це зробити. 
— ми з вами, — і не тільки у Артема, а й у Дмитра.
— чудово. 
Ми пішли в номери і тепло одягнулися. Та через годину ми всі були у зборі. Тільки без санок. 
— окей, ви хочете кататися, але на чому? — запитав Алекс. 
— а це завдання твоє, Алексе. — сказала Марта Алексу. 
— не зрозумів.
— іди і орендуй нам сім санок. — наказала Марта хлопцеві.
— тільки сім?
— ну та. Для нас дівчат, оскільки, ви хлопці будете нас катати. 
— я здивований? Ні. Ні каплі.  Але ти принцесо, ідеш зі мною. — занадто впевнено сказав Алекс. 
— звідки ти взяв, що я піду? — запитала Марта.
— там, де ти взяла, що я піду і орендую санки. І не забувай, тут ти підеш зі мною на побачення.
— ні за що на цьому світі. 
— у нас була угода. Я говорю тобі розмір ноги Колі, а ти йдеш зі мною на побачення.— Ну Олександр не може притримати язик за зубами.
— тепер ясно, звідки ти дізналась, який у мене розмір ноги, — прошепотів хлопець мені на вухо від цього тембру голосу у мене пішли мурашки по шкірі. 
— взагалі-то, я знала, — виправдовувалась я.
— ага, — але він не повірив. Ну добре. 
— ти що не віриш?
— ні каплі. 
— окей, — я пішла від нього надувшись. Я знала, який у нього розмір просто сумнівалася. Микола Шапаренко, я вам ще помщусь.  Ай. Я врізалася у стіну. І вона мене схопила за талію. Я різко відійшла, і помітила хлопця у якого ймовірно я врізалася.
— вибачте, я вас не помітила.
— нічого страшного, вас явно розлютили, — сказав хлопець, — мене Максим звати, а вас? — хлопець протягнув свою долоню.
— Марічка, — і я потиснула долонею у відповідь. І я подумала чому я в рукавичках і не видно моєї обручки. Стоп! В мене її немає, але є каблучка у формі квітки. Може зняти рукавицю? 
— хотіли б прогулятися? — запитав хлопець.
— думаю, що мій чоловік буде проти. 
— вибачте, я не знав, що у вас є чоловік.
— звісно, ж я в рукавичках і обручки не помітно. А свідоцтво про шлюб, я не ношу з собою, — я відчула на своїй талії м'язисті знайомі руки. Руки Миколи  Шапаренка. Мого чоловіка.
— що ти робиш тут, квіточко? — сказав тихим голосом мені в шию і все моє тіло покрилося сирітками. 
— розмовляю з хлопцем, — я нариваюсь. 
— Алекс з Мартою вже прийшли. Ходімо. 
— бувай, Максе, ще побачимось
— до зустрічі! — я кивнула головою і ми пішли до друзів.
— отже, Максим. — ревнощі так видно на його обличчі.
— ага. Милий хлопець, — вирішила позлити свого законного чоловіка. 
— чому ти пішла?
— бо я ображена на тебе, — наступила носа я. 
— ми постійно будемо так сперечатися?
— так. Це ж наша фішка. Ось подивись на Марту і Сашка. Ти б впізнав їх, якби вони були дуже милими і не намагалися одне одного вбити? 
— ні. — посміхнувся Микола. 
— а знаєш чому?
— бо це їхня фішка. 
— ось. А впізнав б Лілю і Дмитра коли б вони билися? І планували вбити одне одного?
— звісно, що ні. Це най нормальна пара зі всіх нас. — погоджуюсь. 
— звісно. А чи впізнав ти Вероніку і Мішу котрі постійно сперечаються і сваряться?
— ні. Ти більше не ображаєшся? — ні, але йому це знати не треба. 
— ображаюсь. 
— хочеш тульпани?
— а ти купиш? — з посмішкою запитала я. 
— якщо захочеш, — відповів хлопець. 

— звісно, що хочу, — коли ми прийшли, я почула і побачила, як Марта і Вероніка знущаються над Алексом та Мішою. 
— або ви катаєте нас на санках або.. — недоговорила Марта. 
— або що? — перебив Алекс.
— або вам капець, — продовжила замість Марти Вероніка і кинула снігом в Михайла.
— великий капець, — знущався Мікайло з Вероніки. Ой, даремно він це зробив. Ой, даремно. 
— йдемо? — відволік мене від цих навіжених Колясик.
— чекай, я послухаю трошки. Цікаво, що буде далі. 
—  але тобі все цікаво. — пробурмотів Микола.
— порівняти наші сили і ваші. Ви програєте, — даремно Саша це сказав. Марта кинула велику дуже велику брилу снігу в Алекса. Прямо в голову. 
— порівняв? — склавши руки в боки стояла Марта і знущалась з Сашка. 
— ззаду не нападають. — буркнув Олександр. 
— ах, так. Уточню дещо. Я нападаю. Ззаду. Тепер зрозумів? 
— ти будеш чекати, коли дівчата почнуть їх бити? — перебив Микола моє спостереження і не розчула, що відповів Алекс. 
— так. А потім допоможу їм. 
— я забув це жіноча солідарність.
— саме так, любий. 
— давай, краще підемо. —запропонував Микола.
— точно, ти мав купити мені тюльпани. Де ти їх дістанеш в кінці листопада? 
— повір мені, я це зможу. Заради тебе все зможу. — цій обіцянці я широко посміхнулася і чмокнула хлопця у губи
— не обіцяй багато. — сказала я прямо у губи Миколи.
— це не багато. Це мало, що я можу зробити. Чекай мене в холі готелю, — сказав хлопець і пішов. Мені нічого не залишилося, як його послухати і піти. 
В готелі, а точніше в холі, де я пила зелений чай. Я згадала, що в Оксани день народження через три  дні. І ми маємо, щось придумати. 
У нас є групи у телеграмі день народжень. І я написала в групу дня народження Оксани. 

— «Шановні, в Оксани через три дні день народження, потрібно щось придумати.» 
— «не переймайся у нас є декілька ідей. Поговоримо про коли залишимося троє у твоєму номері» — одразу відповіла Марта. Так. Стоп, а чому в моєму номері?
— «а чому саме в моєму?»
— «думаю, що так краще». — відписала Ніка. 
— «а в мене ви чому не запитали? Можливо в мене інші справи у моєму номері»
— «почекають твої справи. Все ми скоро будемо», —  як розуміти це « скоро будемо»? 
Я вже знудилась, поки чекала Шапіка. Я і встигла випити другу порцію чаю та посидіти в тік тоці і закидати друзів різними відео. Боже, де ж він лазить? При вході, я побачила знайому постать. Нарешті, я дочекалася. А де ж   тюльпани? Здається, він їх так і не знайшов. Я засмутилася, але нічого. Де ж він б їх знайшов у таку пору? Це занадто казково.
— квітів, ніде немає, вибач. 
— нічого страшного. Зараз листопад, де б ти їх знайшов? 
— ходімо до номеру, — сказав хлопець обійнявши мене за талію, а я у відповідь обійняла його і ми пішли у номер. 
— скоро прийдуть Нікі з Мартою.
— скоро це коли? 
— не знаю. Вони сказали, що скоро прийдуть.
— і про що ви будете говорити? — запитав хлопець досі обіймаючи мене.
— про день народження Оксани, яке через три дні.
— гаразд, це вагома причина. 
— якби не була вагома причина, ти б їх не пустив?
— звісно, а ти як думала? — ага не пустив б. Він б був змушений їх пустити інакше за наслідки відповідатиме він сам. 
— хотілось б на це подивитися. І нагадаю, тобі дещо важливе.
— що саме?
— їх двоє. Ти один. 
— ти не станеш на мій захист? 
— ні , — швидко сказала я. Понятне діло, що я буду на стороні подруг. Я ж більше їх люблю, ніж його. 
— може хоч трошки? — вставляв хлопець ключ-карту, щоб відкрити наш номер. 
— ні скілечки, — сказала я, коли хлопець відчинив двері і пропустив мене. Коли я зайшла у номер, то побачила на столі вазу, а у ній квіти. Тульпани. Та щей фіолетові. Мої улюблені, — де ти їх знайшов? — запитала у хлопця, коли рознюхувала квіточки. 
— у мене є свої зв'язки.  
— це тюльпани, — залетіли з криком дівчата у мій номер. Як без них. 
— які ж вони красиві. — пропищала Вероніка. 
— дуже дякую, тобі за цю красу, — поцілувала хлопця у щоку.
— не туди. — буркнув Микола. 
— обійдешся. Все іди до хлопців.
— проганяєш мене.
— Шапаренко, іди звідси, — крикнула я. І хлопець вийшов.
— він тобі квіти, а ти його виганяєш, — дорікнула мені Вероніка. 
— ніби, ви по-іншому вчинили, — сказала я до них.
— принаймні, я не закохана. — сказала Марта. Хахаха, о це брехня, навіть не почервоніла.
— ну, ну.— сказала Ніка. 
— спочатку говоріть за себе, пані Мудрик. — буркнула Марта. 
— моє прізвище не Мудрик! — протестувала Ніка. Так, мені починає це надоїдати. Такими темпами ми нічого не придумаємо.
— заспокойтеся двоє. Ми сюди прийшли вирішити, що ми будемо робити на день народження Оксанки. 
— я думаю, що ми можемо обійтися без гучних вечірок та сюрпризів. — сказала Марта. 
— думаю, що таке підійде. Але, як ми будемо це все робити? — запитала Ніка.
— думаю, що можна у їхньому номері заховатися і коли настане дванадцята привітати. — сказала я 
— це чудово, але я придумала краще. — сказала Марта. 
— і що? — запитала Ніка. 
Дівчина розповіла нам ідею і вона була чудова. Прекрасна. 
Сьогодні 26 листопада дванадцята ночі. Ми стоїмо під дверима номеру Оксани і Вікторії. У Дмитра у руках торт.             «Тірамісу». У Колі шаріки. На них надпис «ти вже стара. Пенсія близько». А в Саші Андрієвського в руках була хлопушка.
Марта постукала у двері. Дверна ручка почала опускатися вниз і я увімкнула камеру на телефоні. Потрібно було зберегти цей момент. Як тільки відчинилися двері Алекс розпустив хлопушку Ліля швидко запалювала свічки. І все пройшло ідеально, а не так, як завжди.  Кожне наше, свято проходило з певними проблемами. Не могло воно пройти ідеально. А сьогодні все пройшло так, як треба. Ну це поки, що. 
Оксана задула свічки та загадала бажання і ми зайшли в середину її номеру їсти торт і пити чай. І я казала, що сьогодні все ідеально? Ні, не все. Бо чорт, забирай нам не хотіли принести чай у номер.
— вам що складно принести чай? Це ж простий чай, — говорила я.
— Марусю, давай я. — сказав Микола.  Я знаю, що він хоче допомогти, але я хотіла сама.
— я можу сама.
— знаю, але давай я. — але раптом у моїй голові згадалися слова дівчат. Що потрібно покластися на нього та почати більше довіряти.
— ось бери, — віддала йому телефон.
— доброго вечора! Це Микола Шапаренко, нам потрібно одинадцять чашок чаю. Дякую, ми чекаємо. 
— це як? — подивилася на нього.
— дуже просто. 

На ранок, весь сніг розтанув навіть його сліду і не було. І тому, ми вирішили піти у ліс. Так, нормальні люди б досліджували місцеву архітектуру. Але хто сказав, що ми нормальні люди. Ми ненормальні. А якщо точніше ми, ще ті божевільні. Тому, ми ідемо в ліс з кемпінгом. 
—  що за ідіотська ідея? Іти в ліс та, ще й з кемпінгом, якщо є прекрасний номер у готелі?  є— говорив Алекс, коли ми розташовували кемпінг. 
— ідіотська ідея це те, що ти з'явився на цей світ, — сказала Марта і Міша Мудрик не стримався і заржав. 
— Марта один, Алекс нуль. — сказав Мікайло. 
— заткнися. — буркнув Олександр. 
— я нічого не сказав. Все, йдемо до лісу. 
Ми зайшли в ліс. Боже, як тут красиво. Дерева, різні рослини. Я в раю. Хлопці ставили намети під керівництвом Ніки і Марти. Ми з Софією робили салат. Оксана, Ліля і Вікторія пішли по дрова. Надіюсь, що вони не загубляться. 
Пройшла година і їх немає. Стало лячно. Куди ж вони зникли? 
— скажу дещо. А де дівчата? — сказала я коли всі завершили свої справи. 
— дійсно їх немає вже, як годину. — сказала Ніка. 
— вони загубилися. І Оксані не допоміг GPS — навігатор, — сказала Марта і я згадала, що  як тільки ми починали дружити, то ми були в лісі звісно знали дорогу на вихід, але трішки заблукали. А Оксана одразу пішла за допомогою до GPS-навігатором.
— пропоную їх пошукати. Надіюсь з нею все добре, — прошепотів Дмитро, — годинник, який я дав не відповідає, — хлопець дав нам годинники по яких можна зв'язатися і дізнатися місцезнаходження об'єкта. 
Ми всі розділилися. Я, Ніка та Марта шукали троє. Дмитро з Мішою, а Коля з Алексом. Ми троє пішли в глибину лісу. 
— Ліля, — гукала Ніка. — Вікторія,  Оксана. 
— ну нє, — сказала я після перекрикувань. 
— що? — запитала Марта.
— ми так будемо дуже довго шукати. А коли стемніє ми будемо змушені повернутися. 
— ти маєш рацію і що нам робити? —сказала Вероніка. 
— розділимось буде шукати наодинці. — запропонувала я.
— ні. — різко промовила Марта, — Якщо ми загубимося?
— ми ж ніколи не губилися в лісі. То, що тут загубимося. Я не думаю. — сказала я.
— мені, здається, що це погана ідея. — господи,  Марта завжди погоджувалась на наші ідеї, що цього разу сталося?
— коли, здається, хреститися треба. — сказала я. 
—  я погоджуюся з Марусьою. — підтримала мене Ніколя.
— окей, але якщо загубимося, — панікувала Марта, а вирішила я її заспокоїти.
— на нас є ці годинники, які на нас на ліпив Дмитро, тому якщо загубимося, ми триматимемо зв'язок через ці годинники. 
— гаразд, — врешті-решт погодилася. 
Ми розділилися і пішли троє в різні сторони. Я йшла якоюсь стежкою. І з куща щось вилазило. 
— це що змія? — придивилася я і взяла палку, що відбиватися від неї. Дуже логічне рішення, — ні, не змія. Ну і звідки змії у таку пору? 
Я пішла далі у глибину лісу. І знову у кущах, щось зашелестіло. Я почала  відходити маленькими кроками назад, а треба було озиратися, що позаду мене. Позаду мене була глибока яма і я у неї впала.