Частина 23

Шапаренко: вітаю вас! — раптово заговорив хлопець поки я готувала нам сніданок.

— з чим це, пане футболісте? — сказала я з посмішкою.

Шапаренко: я вчора увечері зовсім забув тебе про це повідомити, — цікаво.

— про що? Цими секретами ти починаєш мене злити.

Шапаренко: це приємний сюрприз. Зовсім не секрети, — розслаблено сказав хлопець.

— слухай Миколо, — підійшла я до хлопця впритул з ножем піднесеного до його шиї та сказала тихим злим  голосом, — або ти зараз говориш, або я цим ножем відріжу твою голову, — хлопець засміявся з того всього. Я що жарт, якийсь сказала?

Шапаренко: прекрасний жарт. Я завжди знав, що у тебе відмінне почуття гумору, квіточко — хлопець сперся на столішницю і уважно дивившись на мене з посмішкою.

— а хто сказав, що я жартую? — запитала я уважно роздивляючись, ці карі очі у які закохана по самі вуха.

Хтось сказав, якщо ти колись закохаєшся у карі очі, то ніколи не зможеш їх розлюбити. Спробувати розлюбити цю людину, я не хочу і не буду. Бо він мій дім. Назавжди.

— говори! — занадто голосно сказала я.

Шапаренко: ти небезпечна жінка, сонце — спокійним голосом сказав хлопець незважаючи на те, що я погрожувала ножем.

— Шапіку!

Шапаренко: окей, окей. Ми їдемо в Анталію.

— в Анталію? Точно, ти жартуєш, — я була трохи шокована, адже такі пропозиції не надходять кожен день.

Шапаренко: так, ти правильно почула.

— хто «ми»?

Шапаренко: Я, ти, Міша Мудрик, Вероніка, Ліля з Дмитром, Вікторія, Оксана, Софія і Артемко Маунт, Антон,  прокурор Денис  спробуємо помирити їх з Оксаною. І Сашко Андрієвський з Мартою, — легко перелічив чоловік наших друзів. Але чи лишиться хтось живий?

— а на наступний день похорони?  — враховуючи напружені стосунки між Нікою і Мішою та Марти та Алекса, то похорони цілком можливі.

Шапаренко: в сенсі? — здивовано глянув на мене.

— враховуючи сьогоднішню ситуацію, то обов'язково будуть чиїсь похорони. Якщо Ніка не вб'є Михайла, який ще досі тут якимось дивом.

Шапаренко: він заради неї тут.

— що ?

Шапаренко: ой, — хлопець прикрив рукою свій рот, —  Ти цього не чула.

— ааа ураааа нарешті, — кричала я і бігала від щастя по кухні, — ой ваза, — сказала, я коли чуть не врізалася у вазу.

Шапаренко: обережно, таким щастям ти себе вб'єш, — засміявся хлопець.

— по плану цієї вази тут не має бути.

Шапаренко: це подарунок на весілля від Рабії та Серкая.

— мені от цікаво у твого дядька якійсь зарубіжні корені?

Шапаренко: звідки, це взялося?

— ну дивись, — сіла я за стіл, за яким сидів мій чоловік, — Одного сина звати Семен, іншого Серкай.

Шапаренко: а ти про це. Тут зовсім інша історія.

— і яка ж?

Шапаренко: Семена називав дядько, а Серкая тітка. Колись вона пожартувала і сказала, що сина назвала на честь дуже красивого актора.

— доволі цікаво.  Якщо ми летимо в Анталію, тоді потрібно піти по покупки, — я схопила телефон і написала у нашій дівочій групі про термінові покупки.

Шапаренко: іди, я тут вже доготую.

— не торкайся цього! — різко крикнула я.

Шапаренко: та чого?

— Шапаренко, відійди краще. Іди на базу Динамо краще.

Шапаренко: одразу виганяєш мене на роботу.

— звісно, я чиї гроші тратити буду?

Шапаренко: свої, — хлопець пішов навіть недочекавшись моєї відповіді.  

Але якщо думати логічно, то я звісно потрачу свої кошти ніж його.  Я працюю на цій роботі, щоб ні в чому собі не відмовляти. У мене з дитинства така мета.

Доготувавши їжу я зібралася та спустилася вниз, щоб взутись в черевики. Зараз листопад і вже стає холодно. Інколи здається, що випаде скоро сніг.

— Шапіку, я пішла.

Шапаренко: я надіюсь, що моя карта залишиться цілою.

— саме так твоя залишиться цілою, а моя постраждає.

Шапаренко: дай сюди, — простягнув хлопець долоню.

— що саме?

Шапаренко: свою картку.

— для чого?

Шапаренко: просто дай, — я вагаючись простягнула йому картку. Він кудись пішов і повернувся з нею сюди та повернув її назад.

— у тебе що фетиш? Забирати картку пройтися з нею по будинку і повернутися назад?

Шапаренко: так, трошки є.

Я одягла пальто і попрямувала до своєї машини. Дівчата вже чекали мене у торговому центрі. Обійнявшись з ними ми попрямували до одних з магазинів одягу.

Ніка: і що ми будемо купувати?

— я хочу купити пару спідниць, суконь і топи та блузки для спідниць.

Марта; якщо я щось знайду красиве і що мені сподобається, то я куплю щось.

Ніка: обов'язково щось буде і ми всі підемо з повними пакетами.

Ліля: що не влізуть у наші машини.

Софія: а ми потім підемо їсти?

Оксана: о, їсти. Я хочу суші і піцу.

— а не забагато?

Оксана: цілком нормально. 

Зайшовши в магазин мені в око кинулися багато спідниць я взяла п'ять штук і ще стільки суконь та блузок. Примірявши весь цей одяг я вирішила купити одну сукню, дві спідниці та дві блузки до них. Потім я натрапила на красиві костюми лавандового кольору і темно фіолетового і їх теж взяла. 

Коли ми всі зібралися, то пішли на касу першою оплатила свої покупки моя  сестра потім Ніка за нею  були Вікторія з Оксаною, Софія та Марта, а потім пішла оплачувати я. Я  дала свою картку.

— ви не схожі на Шапаренка Миколу, — сказала до мене продавець.

— в сенсі? Я його вб'ю. Це карта мого чоловіка. Пробивайте.

Софія: що сталося?

— цей футболіст. В нас знову велика місія. 

Марта: розказуй, — сказала дівчина коли ми вийшли з магазину, — там є лавочки, сядемо і ти нам все розкажеш, — ми сіли і я почала історію.

— сьогодні перед тим, як вийти Шапаренко сказав дати йому мою картку, потім десь пішов і повернувся з нею. Я нічого не запідозрила, а треба було. Але картки були ідентичними. І я зараз витрачаю його гроші.

Софія: нічого собі.

Ніка: цілком розумно.

Марта: та він знає, що ти ніколи не потратиш його гроші навіть, якщо він б тебе попросив і пішов на цю аферу. Ти в нас сильна і незалежна. Ти звикла робити все сама і ні на кого покладатися. І з грішми така ж ситуація. Але дозволь йому про тебе подбати і дозволь собі дбати про нього.