Частина 22

З дитинства я вірила у кохання, що воно прекрасне, неймовірне. І одразу знайду свою людину. Людину, якій віддам своє серце. Довірю його щоб оберігав і не дозволив йому розбитися. 
Відомий футболіст Микола Шапаренко, мій фіктивний чоловік сьогодні в день мого дня народження зізнався мені у коханні. Сказав, що я була тою дівчиною про яку він мені говорив. Я так багато себе накручувала через це. 
І тепер у моїй голові тепер лунають ці слова : 
« — я закоханий у тебе немов божевільний, Марійко Шапаренко»
— про що ти думаєш? — Микола вивів мене з моїх думок, коли ми їхали у машині додому.
— про те, що ти мені збрехав, — різко сказала я. Хоча я навіть про це не думала говорити.
— Я не збрехав, лише приховав правду. 
— це одне й те саме, — буркнула я.
— побачимо, коли приїдемо додому і перетнемо поріг нашої кімнати. 
— О, ні, дорогенький мій! Я туди і кроку не зроблю.
— Не зрозумів.
— це означає, що я спатиму у своїй кімнаті і у своєму ліжечку. 
— подивимося.
Як тільки ми увійшли в дім я побігла в душ. І звісно залишилася у своїй кімнаті і щоб ніхто сторонній не увійшов замкнула їх на ключ. 
— пані Марія, відкрийте двері! — стукав у двері Микола. 
— ні.
— як це «ні»?
— а чому ти такий здивований? Думаєш, що зізнався у коханні і я кинусь тобі в обійми? А фіг тобі. Не потрібно було брехати мені.
— Господи, яка ти вперта, та ще й у своє день народження.
— а що ти хотів? — відкрила я вже двері і уважно дивилася у його карі очі
— тебе, — зізнався хлопець.
— О, ні. Тоді, я точно сплю тут.
— ти передумала? 
— можливо. — посміхнулася я.
— ходи сюди, — хлопець обійняв мене і ми пішли у його спальню спати. 
На наступний день я у офіс прийшла із чудовим настроєм. Я працювала не покладаючи рук, поки в кабінет не зайшла Марта. 
— я знаю, що зараз у тебе багато роботи, але це дуже важливо.
— що таке? 
— через п'ять хвилин у конференц залі!
— ти вбила Андрієвського?
— ні, але це... Поки що. Ходімо. 

Ми з нею попрямували до залу. Дівчина одразу сіла біля Сашка. А я сіла трохи далі від них, всеодно я нічого не знаю, тому буду сидіти тихо. 
— у нашій команді поповнення.— сказала Марта.
— ти вагітна? — запитала Мело відірвавшись від свого телефону. О це так заявочка.
— тьху ти, боже збав. Ні. До нас  приєднається один з найкращих дизайнерів країни. Другий після Марійки.
— що ? — тільки не він.
— привітаймо, Артура Конана. — сказав Алекс, — це все, тепер ви вільні.
Артур Конан мій суперник. Кожного року він крав мої нагороди, як найкращий дизайнер року і тепер він мій напарник. 
— вибач, — я не помітила, як до мене підійшла Марта, — ти знаєш, що я маю право погоджуватись на безглузді ідеї Андрієвського.
Я згадала, як суддя сказала: — «якщо рішення Олександра Андрієвського не нашкодить компанії, то ви маєте це прийняти, адже в разі невиконання ми змушені будемо забрати у вас право на компанію». 
— Артур деяку частину проєктів візьме собі і тобі буде легше.
— я не віддам йому своїх клієнтів.
— я знаю, тому ми зараз проведемо йому майстер клас і покажи йому хто тут найкращий, — ми піднялися і попрямували до кабінету Марти. Дівчина сіла у своє крісло, а я сіла поруч зі столом. І тут одразу увійшли ці двоє.
— нам стояти? — запитав Алекс.
— можете сісти на підлогу. — сказала я.
— ти дуже добра. — сказав Алекс.
— мій чоловік каже, що я найдобріша людина в світі. 
— думаю, час вас ознайомитися з роботою, яку ви будете виконувати, пане Артуре, — Марта одразу включила діловий тон і вбивчий погляд.
— і які в мене обов'язки? — запитав Артур.
— по-перше, проєктів ми вам не надаємо. — удар нижче пояса від Марти.
— що? Перепрошую? — глухий чи що?
— по-друге, ви маєте знайти клієнтів. Так, у нас є постійні, але ними займається Марія, яка не має бажання вам їх віддавати. Тому, ми всі троє дійшли висновку, що ви самі їх знайдете. Прошу підпишіться.
— я нічого, — Алекс навіть не договорив, як його перебила дівчина.
— заткнись, Андрієвський!
— взагалі-то було образливо.
— прочитаю. — сказав Артур.
— звісно.— кивнула Марта. 
— я, як головний акціонер компанії приймаю на роботу, вас Артуре Конане, на посаду дизайнера інтер'єру та екстер'єру. Обов'язки ваші складають знайти клієнтів і запропонувати їм проєкт від якого вони не зможуть відмовитися. Як я це зроблю, якщо вони відмовляться? — запитав Артур. 
— ви ж отримували ці всі нагороди, тому думаю з цим питанням у вас проблем не буде. Чи ці нагороди, ви отримали незаслужено? — запитала Марта.
— все заслужено, — його перебиває стукіт у двері. Це була Меланія.
— можна?
— звісно.— сказав Алекс. 
— там прийшла Вероніка з Михайлом і Миколою.
— добре, вони.. — вона не договорила, як її перебила Мело. 
— в кабінеті Марічки.
— добре. Шановний, до роботи. А ми підемо так? — глянула я на Алекса з Мартою. 
—ходімо.  
Ми всі вийшли. Ну як всі я, моя подруга і її бойфренд. Якби вона почула це то вбила мене. Але добре, що я говорю це собі в думках. 
— що таке сталося, що ви всі троє тут ?  — запитала я, уважно роздивляючись цю трійцю. 
— давай, — штовхнула Ніка в плече мого чоловіка. Що відбувається? 
— може Марусик вийде. А то мені соромно перед нею. — ситуація набирає цікавих обертів.
— тоді, я точно не вийду. 
— давай, Шапаренко. — сказав Мікайло. 
І тут в цей момент, мій чоловік стає на коліна перед Сашком. Що відбувається? На що вони вже поспорили? 
— я став, все! — сказав Алекс. 
— ні, ні, ні. Так, не піде, — заперечувала Ніка.
— а слова? — запитав Міша. 
— які ще слова ? — запитала я.
— чого він стоїть перед мною на колінах? — запитав Алекс. 
— Коля, давай. — підштовхував його Мікайло. 
— окей. Алексе, Сашко. Мій коханий друже, я тебе обожнюю я усвідомив, що жити без тебе не можу. Ти моє повітря, фотосинтез, — ми з Мартою і Ніка з Михайлом ледве стримували сміх. Цей хлопець мені таких слів навіть не казав, — Я тебе дуже сильно прошу стань моєю другою дружиною?
— що? — одночасно сказала я з Андрієвським.
— яка ще друга дружина? — надто голосно сказала я до чоловіка, — Шапаренко, ти геть збожеволів ? 
— прикольна ідея у вас буде шведська сім'я. — сказала Марта. 
— ага, а ти друга дружина Андрієвського. 
— прости господи, це в моїх найгірших снах.
— звучить, як ідея. — сказав Алекс. 
— Михайло, а ти не мав бути у Лондоні? — поміняла тему Марта  
— еее.. мав.
— дійсно, чому ти тут? — запитала Ніка. 
— я проводжу час з сім'єю, поки немає матчів.
— зрозуміло. Але ти ж постійно з нами. — сказала я 
— не постійно. — буркнув Міша. 
— я побігла, бо  проєкт житлового будинку не чекає. — сказала Марта і пішла. 
— я теж, — Саша побіг за дівчиною, яка вже зникла у своєму кабінеті. 
— а я піду подивлюся, як вона це робить. — сказала Вероніка. 
— «робить», що? — запитала я.
— проєкт, — і дівчина пішла. 
— ну я додому. До сім'ї. Щоб ви не казали, що я постійно з вами. 
— я такого не казала, — Міхайло нічого не сказав, а просто пішов. 
— ми залишилися самі. —сказав Микола.
— та? А я не знала.
— твій сарказм мене інколи вбиває. 
— кажеш інколи, тоді мені потрібно постаратися, щоб ще було завжди. 
— як з милої, хорошої дівчини ти перетворилася у злого хижака?
— а я завжди такою була, просто ІНКОЛИ одягала маску хорошої дівчинки. Ходімо, чоловічку, — я взяла хлопця за руку і повела нас на вулицю. Хлопець був здивований та і вражений. 
— що ми тут будемо робити?  Це досить красива тераса. Романтична.
— ага, тому Андрієвський не може сюди затягнути мою подругу. — сказала я.
— вона досить розумна, що не вірить йому. Але що ми будемо тут робити? 
Я підійшла до хлопця  впритул, наші лоби торкалися одне одного. І здається, що це було помилкою. Бо вся стіна, яку я збудувала зруйнувалася.
—.чому ти зараз така холодна? — провів хлопець долонею по моїй щоці.
— ти мені збрехав.
— це була не така і вже брехня
— брехня і я її не переношу. Як і будь-яку брехню. Ти це прекрасно знаєш. 
— гаразд, ви пробачте мені таку брехню, пані Шапаренко?
— гаразд, — посміхнулася я.
—.ти якогось хлопця приводила на цю терасу? 
— хлопця на роботу — ні. Ви перший, який тут зі мною, чоловіче.
— я здивований.
— я теж, — почувся зі входу голос моєї подруги, — бо вона зараз має бути на своєму робочому столі, а не тут, а ви шановний футболіст на футбольному полі.
— ось чому тут не було, ні одного хлопця, — прошепотіла я чоловікові.
— вона, як мама, — пошепки сказав хлопець.
— так і є, — сказала я.
— що ви там шепочетесь? 
— ні, ні, нічого. 
— рухайся, бо ми на тебе чекаємо 10 хвилин.
— ти хіба не йшла робити проєкт житлового будинку? — запитав Микола 
— йшла, але прийшла Меланія і каже, що клієнти чекають на Марусю і якщо ти зараз не прийдеш цими клієнтами займатиметься Артур, — дівчина пішла поставивши мене перед фактом та залишивши знову нас наодинці.
— тепер ясно чого вона така зла. Бліін. Мені цього разу точно триндець. 
— що таке?
— вона ж сказала, що мене чекають
— ну так і що ?
— це напевно зустріч з клієнтами. 
— ти попала конкретно.
— і якщо їх собі забере цей Артур, то буде дуже погано для мене. 
— тоді чому ти тут стоїш і говориш зі мною? 
— не знаю, я побігла. 
Я швидко побігла шукаючи потрібну мені залу. І як представляла цей є тут.
— вибачте, за запізнення.
І що мені сказати? Затори? Чи ліфт зупинився. О точно.
— мені цікаво, де ви так довго були? — запитав Артур.
— я застрягла у ліфті. — коли я це сказала Марта здивовано підняла брови та глянула на мене, але нікого не сказала. 
— ліфті? Здається усі ліфти справні. 
— а я не їхала в основному ліфті. 
— але це протипоказане правилам.
— чиїм твоїм? — запитала я.
— може почнемо? — сказала Марта,  тим самим перебила нашу перепалку.
— давайте.
Довгі дві години ми обговорювали дизайн однієї кімнати, а це проєкт житлового будинку на 4 поверхи. І я знала, що сьогодні прийду додому пізно. Тому вирішила повідомити Шапіка. 
— «нарада затягується,  я буду пізно. Краще не чекай мене». — довго я відповіді не чекала, одразу з'явилися три крапки, що друкують повідомлення. 
— « як довго тебе не буде?»
— « не знаю. Ми тільки розглянули одну нараду. То щось Саші не сподобається, то Марті»
Я заблокувала телефон, бо знову почалася сварка. Що вони цього разу не поділили? Повезло, тим що клієнти дуже спішили і пішли та не чули цих сварок. 
— кора дерева у кімнаті на стіні ? Ти думаєш про що ти говориш?  — надто голосно говорила Марта, що я аж підскочила.
— так, — крикнув Алекс.
— ееее може ви перестанете
— заткнись! — одночасно крикнули Марта і Сашко. 
— краще б мовчав, — сказала я з посмішкою до нового дизайнера.
— сильно розумна?
— мабуть, розумніша ніж ти. 
— чому вони все вирішують, хіба не ти дизайнер?
— а хто сказав, що ви вирішують?  
— в сенсі? 
— моя подруга архітектор. Звісно, вона дає ідеї, але в кінцевому результаті я роблю так, як захочу. 
— тоді, що зараз власне відбувається? 
— Вона злить Андрієвського. Виводить його з себе. 
— як давно це відбувається?
— кілька місяців. Чотири здається. І чому я з тобою балакаю? 
Я почала нарисовувати ескізи і мені це подобалося. Згодом під час іншої суперечки Марти і Алекса я зробила чудову простору вітальню. І коли ці двоє сварилися то я закінчила ескізи усі. Скажу чесно, то я навіть не думала, що вийде так швидко і так чудово. Залишилося це перенести на креслення і все. Але це довга справа. 
— готово, — вигукнула я.
— що готово? — запитав Алекс. 
— Ескізи. Поки ви сперечалися, то до мене завітало натхнення і я натворила ескізів. 
— а ну покажи, — я передала папку у яку я вже склала ескізи цій божевільній парочці. 
— це прекрасно. Тут поєднанні бажання клієнтів і наші. І ти зробила це так, як вмієш неперевершено. І я думаю, що на сьогодні вистачить. 
— так, а то я втомилася.
— сьогодні я дороблю повністю проєкт по своїй компетенції і завтра він буде у тебе і доробиш цей інтер'єр. 
— ти плануєш не спати? — запитала я.
— я шо дурна, сон пропускати зовсім ні.
— я подзвоню сьогодні до Нікітоса. 
— поговорите, я приєднаюсь до вас. 
— я запам'ятала це. 
Зібравшись я сіла у свою автівку і поїхала додому. Відкривши двері будинку переді мною стояв Микола. Він став зовсім іншим після свого зізнання у коханні. Став більше турбуватися про мене. Правда. Зараз він знімає мої кросівки. 
— що це за прояв любові? — запитала я.
— простий.
— я вражена. 
— я тільки починаю дивувати. 
— мені страшно.
— не бійся. Я не зроблю тобі боляче.
— обіцяєш?
— обіцяю.