Частина 20

Маруся 

— Марусю, звідки ти дізналась, що я знаю?  — Ой. Та не скажу я, що ми все підслухали. Але брехати не буду. 
—... — я мовчала, бо що я мала йому сказати. 
— Марія Шапаренко, ви так і будете мовчати? —  порушив тишу хлопець. Посміхаючись мені. Ця посмішка зводить мене з розуму.
— Ні, я ніколи не буду мовчати. Як то тобі сказати.  — дуже просто говорив мені мій мозок. Але для мене це не було дуже просто.
— говори, я нічого тобі не скажу, обіцяю, — ми сиділи на диванчику і хлопець тримав мене за руку.
— Ну ми.. з Мартою... — почала говорити я.
— що ви двоє зробили? — запитав хлопець досі тримаючи мене за руки.
— підслухали вашу розмову на кухні. Тільки не бий, — я відпустила його руку і помахала двома руками. 
— ви двоє, як мафіозі. Все зробите, дуже таємно, — я хотіла щось сказати, але тут двері відчинилися і увійшла моя подруга. Нас зараз виженуть з кабінету. Це було явно зрозуміло по її погляду. 
— я і є мафія. Я дуже сильно вибачаюсь, але ви сидите у моєму кабінеті вже дві години. Може, підете у кабінет Марусика? Я звісно, нічого не маю проти, але робота не чекає. 
— ми ідемо, — хлопець простягнув мені руку і я вагалася чи простягнути свою руку йому у відповідь, — ну ж бо, Марусику, — сказав хлопець з теплою посмішкою на обличчі, що аж по моєму тілі пройшлися мурашки, а серце стало швидше битися. 
— ходімо, — сказала я і вийшла з  кабінету залишивши Шапіка. 

Шапаренко 

—  це що таке було? — сказав я, як після того моя дружина вибігла з кабінету, як фурія. 
— це не «що таке», а  це «хто» і я відповім на це питання. Це — самовпевнена, сильна і незалежна жінка. Тобто твоя дружина. Іди доганяй її.
— я ніколи не зрозумію усіх вас. —сказав я. 
— їх ніхто з нас не зрозуміє. Ніколи. — сказав Алекс. 
— я піду краще. — я вийшов з кабінету. 
Мені досі надзвонював «мій любий братик», а я як вірний брат не брав слухавки. Єдине, чого я хочу, це щоб він попросив вибачення у Марічки. І я сьогодні вирішив взяти слухавку знову. 
— я слухаю,  — я відповів на дзвінок. Зробив я помилку, що відповів? Можливо. 
— ти можеш взяти нормально слухавку? — кричав у слухавку «мій любий братик». 
— я взяв, бо ти розмовляєш зі мною. Що ти хочеш? Я зайнятий, — я подивився на скляний кабінет Марусика у якому вона ходила туди сюди і махала руками. Це так мило і одночасно смішно. Але якщо вона намагається придумати план, щоб мене вбити, то це вже лячно, а не мило і смішно.
— як там дружина, ще не повернулася?— ці слова мене розлютили, що аж стукнув кулаком по столі бідна Меланія аж здригнулася.
— пане Шапаренко, контролюйте свій гнів, будь ласка — майже кричала на мене дівчина.
— вибач, Мело. Це не твоє собаче діло. 
— в сенсі не моє? Це мій робочий стіл я тут працюю, — говорила дівчина, але вона не правильно мене зрозуміла, це було сказано в сторону мого любого двоюрідного братика.
— це було сказано, не в твою сторону,  Мело. 
— ти ж мій хоч і двоюрідний брат, але я переживаю за твій шлюб, — як мені хотілося його задушити в цей момент. 
— як люб'язно з твого боку. Ти намагаєшся його знищити, а не переживаєш. Але я тобі цього не дозволю. 
— та ж я  не таке чудовисько, — з насмішкою сказав він.
— вірно, ти гірший за чудовисько.  Слухай, Семене, я не маю сил і бажання з тобою церемонитися, тому заспокійся фонд ти не отримаєш і мій шлюб ти не зруйнуєш, — я не став чекати поки він відповість і одразу повісив трубку. 

Маруся 

Я ходила і мотала круги по своєму кабінеті, поки Микола не гримнув кулаком по столі Меланії. Бідна дівчина, аж здригнулася, ну і я тоже. Він дуже емоційно говорить з кимось по телефону. Я аж вирішила вийти і подивитися. І байдуже, що пару хвилин вийшла з кабінету подруги залишивши його там.
— З тобою все добре? — я підійшла до хлопця і доторкнулась до його плеча. Він аж налякався, — спокійно, це я, — я сказала з посмішкою на обличчі. 

— так, все нормально, — сухо відповів він мені.
— По-твоєму, то я зрозуміла, що все добре. Я не знаю, хто до тебе телефонував, але він чимось засмутив тебе, тому..., — хлопець перебив мене.
— я не засмучений, — стверджував він. Хоча він мені явно брехав.
— так? Бо я тобі не вірю. 
— ти будеш зі мною спорити? Я знаю, як я себе відчуваю, — майже кричав хлопець.
— не кричи на мене. Давай поспоримо. Їдемо на стадіон і зіграємо футбол. Тільки ти і я.
— ти серйозно зараз? — буркотів хлопець. 
— так,  давай поїхали. 

***
Футбольне поле ім. Валерія Лобановського 

— це парі? — запитав Микола. 
— так, — кивнула я.
— думаю, щоб все було чесно знімемо на відео і повідомимо, що в нас парі. А то ти любиш махлювати.
— гаразд, — я підійшла до крісла, де стояли наші телефони і взяла телефон Шапіка. 
— а чому саме мій телефон? — хлопець подивився на мене.
— ну, Колясику, дивись, по-перше, ти популярніший в соціальних мережах ніж я. І в тебе більша аудиторія. А по-друге, це парі побачить більше людей. Тобто вони побачать, як дизайнер інтер'єру виграла футбольне парі у футболіста.
— ти так впевнена у собі?
— я завжди впевнена у собі, — та він не знає, скільки разів я сумнівалася чи буду я колись тим дизайнером, яким є зараз. Чи стану я прекрасною дружиною йому? Хоч і це фіктивно. Інколи я думаю, що не заслуговую на нього, на дівчат. 
— Марусю! — вигукнув він та, здається, він це говорив кілька разів, а я просто літала у своїх думках.
— чого ти кричиш? Я не глуха. — буркнула я.
— я твоє ім'я вимовляв вже дві хвилини. І ти мені говориш, що не глуха? 
— я не могла так довго літати у своїх думках, — сказала я це насправді в голос, а не у своїй голові, як думала. 
— про що ти думала?
— нам потрібно зняти сторіс,  давай, — я махнула рукою. Як жест, щоб він підійшов до мене.
— міняєш тему, чудово. 
— можливо, але це важливіше ніж слухати мої думки. 
— немає нічого важливішого ніж слухати тебе. 
— який ти романтик, — з ноткою сарказму сказала я.
— я реаліст
— і це теж. — я простягнула телефон Колясику. Щоб він розблокував телефон і побачила, що він вводить дату нашого весілля, — оце так співпало
— що саме?
— твій пароль з датою нашого весілля.
— так, якось співпало. Ось тримай і знімай, — я розпочала зйомку відео.
— всім привіт, ми з моїм чоловіком футболістом заключили парі, — я подивилася на нього, щоб він продовжив говорити. 
— і ви будете свідками цього парі. Хто більше з нас заб'є голів той і переможець. А щоб все було чесно, все відбуватиметься у прямому ефірі. 
— щоб ні я, ні Коля не махлювали. Ви як фанати Миколи за цим будете слідкувати. Тож побажайте нам удачі, а особливо Колясику вона йому знадобиться, — посміхнулася я. 
— саме так. — я виключила запис відео і виклала у сторіз і позначила себе. І швидко поширила собі відео. І через п'ять хвилин приходить Вероніка, а за нею біжить моя сестра. Це так смішно, правда дивитись те, як йде Нікітос і позаду неї біжить Ліля. 
— що це таке? — Вероніка показує наше відео, яке ми зняли. 
— парі, сказали ми з моїм законним чоловіком одночасно з посмішками на обличчі. 
— подивись, Ніколя, вони ще посміхаються нам, — сказала моя сестра до Вероніки. 
— я бачу. 
— біля вас і так крутиться багато новин, а ви ще сторіз знімаєте. Ми ледве встигаємо ті новини видаляти. —обурилась Ліля. 
— Колясику, я знайшла нам коментатора і оператора, — я помітила, що десь моя сестра побігла. Напевно до свого чоловічка.
— вони ідеально підходять, — сказав хлопець, набираючи комусь повідомлення.
Ніка: ви куда хочете нас втягнути? — запитала подруга. Її трохи розізлило те, що ми все опублікували в інтернет. 
— ви вже давно втягнуті, бо дружите зі мною більше ніж вісім років.
— Сталося таке. — Ніка змахнула рукою. І тут я бачила, як Ліля іде з бази з камерою у руці. А за нею хлопець з м'ячем. І кого вона вже замучила?
— а я думала, що ти побігла до Дмитрусика.
— та, де там. В нього дуже важлива нарада, щодо його роботи в офісі його діда. Тому, сьогодні я без нього. І так містер і місіс Шапаренко, розпочинаємо ваше так зване парі. 
— О, ти вже приніс? 
— вирішив не чекати, а одразу принести після твого повідомлення,  пане Шапаренко. 
Шапаренко: Я дуже тобі вдячний, — хлопець передав Шапіку м'яч, — можеш іти. 
Ми з моїм чоловіком вийшли на середину поля він, як справжній джентльмен вручив мені м'яч і дав змогу його вести, але це було недовго, бо він перехопив у мене м'яч у забив гол у мої ворота.
— це не чесно! — запротестувала я. 
— серйозно?— мало не засміявся хлопець, коли це говорив. 
— не знущайся! 
— я нічого, такого не роблю. Я просто роблю свою роботу, — він реально знущається.
— віддай цей м'яч мені, — стала я поставивши руки в боки. 
— віддай цей м'яч мені, — покривився він мені. І почав сміятися, як дурник. 
— тобі смішно? 
— чекай, — його накрила чергова істерика,— а ти забери, — він побіг з м'ячем до своїх воріт, — і куди ж ділась твоя впевненість, що ти переможеш? 
— вона мене і не покидала. Я переможу. Мені просто потрібно тебе відлупцювати і я виграла.
— ти тільки і вмієш битися. Ти з дитинства така забіяка.
— переміг Микола Шапаренко.
— ти не дала мені можливості відігратися. Він тільки забив гол. 
— дай, їй додаткові хвилини. Шановна пані Марія, у вас чотири хвилини відігратися. Час пішов. 
М'яч підлетів вгору і мені фартануло він впав до моїх ніг.  Підбігши до середини поля я ризикнула. Я могла забити хет-трик.  В цей момент я засильно повірила в себе. І добре, що повірила. Бо я забила гол. Я забила хет-трик, якого ще не забив Шапік. Я це зробила. Я повірила в себе. І це вийшло. Це сталося вперше. 
— вау, вау Марія Шапаренко забила хет-трик. Навіть її чоловік не забивав, а вона забила хет-трик. Ураааа, — раділи і підскакували дівчати. 
— що відбувається? — Алекс, здається, тільки що вийшов з роздягальні. 
— тепер Сашко, не тільки ти забив з нашої компанії друзів хет-трик. 
— і хто ж? Шапаренко? — здивувався Саша.
— ні.
— що Маруся, чи що?  — пожартував хлопець.
— вірно. — сказала Ніка. 
— Микола, як то так? Твоя дружина змогла, а ти ні, — тепер ми підійшли до них.
— ти вимкнула ефір? — запитала я у своєї сестри. 
— так, одразу після слів Ніколі, — відповіла дівчина ставлячи відео-камеру на лавку. 
— вона мене перехитрила. 
— я? Я робила твою роботу, законний чоловіче. 
— я вже бачу статті «Дружина Миколи Шапаренка, забила хет-трик у парі. Яке подружжя встановили між собою», — пожартував Саша.
— Ти не думав, стати журналістом? — запитала Ніка 
— ніколи. Я архітектором буду. — Марта буде дуже рада.
— чудовий жарт, — засміялася Ліля.
— Моя подруга, обов'язково, тобі допоможе, Сашко, — насміхалася з нього Ніка. 
— смійтеся, смійтеся.
Коли ми їхали у машині додому я порушила тишу. Ми їхали мовчки. Він не сказав ні слова. І я теж. Але мені скучно. 
— адвокат не телефонував? — запитала я. 
— ні, — хлопець спочатку вагався, але потім різко відповів.
— навіть ніяких новин немає.
— ні, немає. 
— дивно щось. 
— це не дивно, це нормально, — мало не кричав хлопець.
— заспокійся і не кричи. 
— я не кричу.
— ага, не кричиш, — я відвернулась від хлопця і дивилася весь час у вікно.
Мій телефон видав звук,а це було повідомлення від Софії. Ого, Софійка з'явилася в мережі. 
—.«я проінформована, що ти помирилася з Шапіком. Це прекрасно, але не могла б ти забрати свою машину? Ви Марійка, зайняли моє місце в гаражі.»
— «як швидко новини розлітаються, а машинку свою я зараз їду забирати» 
— куди ти повернув? — я побачила, що Микола повернув на свою вулицю
— А що не так? 
— відвези мене до будинку дівчат. — наказала я.
— для чого?
— для того, щоб забрати мою машинку.
— а чим тобі не подобається моя машина? 
— я не казала, що вона мені не подобається. Твоя мерс чудовий. Але я хочу свого крузака. 
— Тоді їдемо по твого крузака. 
Коли ми приїхали то дівчата пили чай на задньому дворі. Це було завжди так увечері після важкого робочого дня. Ми приходили хто з роботи, а хто з навчання, але завжди сиділи і пили разом чай і ділилися своїм днем. 
Я сумую за цим. Я дивилася на цю картину та по моїй щоці потекла одинока сльоза та я її швидко змахнула. 
— ти плачеш? — запитав хлопець дивившись мені прямо увічі. 
— ні, — збрехала я, — ходімо, — і ми по крокували до дівчат, — я бачу дещо незмінне.
— так, але вас не вистачає, — сказала дівчина з ноткою суму, ставлячи свою чашку чаю на стіл.
— тоді цю проблему можна вирішити. 
— як? — запитала я.
— я кожного вечора в цій годині буду до вас приїджати.
— по виразу обличчя твого чоловіка зрозуміло, що йому це не подобається. — сказала Віка. 
— так? — це я вже обернулася і дивилася прямо в очі Колі. 
— рано чи пізно з'явиться новина, що ти увечері кудись їздиш і з'явиться новина, що ти мені зраджуєш.
— О, — я зробила милий вираз обличчя, — ти за мене переживаєш? 
— для тебе кожна новина, як удар ножем у спину. Але в мене є ідея.
— яка? — ми хором з дівчатами вигукнули. 
— ого, — хлопець здивувався коли ми всі вигукнули одночасно, — а я вам не скажу. Гаразд, я поїхав. 
— куди? 
Шапаренко: у вас свій відпочинок, а у нас свій. 
— ти це знав і всеодно віз мене до своїх хоромів? — запитала я.
— ну я планував з тобою залишитися.  А зараз ти з дівчатами тому я їду. Бувай. 
— побачимось, — хлопець обійняв мене і пішов, — я в шоці. 
— ну в нас сьогодні туса.
— відпочинок, — вигукнули Ніка з Мартою. 
— і ніякого алкоголю. — додала Марта.
— але... — намагалась заперечити Оксана. 
— слухай старших. — сказала Ніка.
— ти взагалі то молодша від мене. — сказала Софія. 
— дівчата, через три дні день народження у Колясика. — сказала я.
— що? — всі хором вигукнули. 
— і що робити? Йому потрібно влаштовувати супер вечірку. — сказала Вікторія. 
— Я не любитель гучних вечірок, але вона має рацію. — сказала Марта. Так, потрібно,  але в мене у голові нічого немає.
— І ти зізнаєшся на його день народження у коханні? — далі Софія про зізнання. Я вже казала, що він закоханий в іншу. Не в мене.
— ну і ні. Він закоханий в іншу. І як ти собі це уявляєш? 

Шапаренко 

— не віриться, що так швидко пройшов перший місяць осені. — сказав Алекс і я знаю про що зараз буде мова.
— навіть не натякай, що у мене через три дні день народження.
— Серйозно, може вистачить. — сказав Міша, може не хватить.
— ти зустрінеш свої 26 років з коханою дружиною. — це єдине, що радує. Маруся, яка буде у мій день народження поруч.
— яка не знає, що він у неї закоханий. — дорікнув мені Алекс. 
— я вас нікого не послухаю. Зроблю так, як вважаю правильним. 
— все буде горіти, чи плавати в морі? — запитав Міша. 

— думаю, що все буде горіти. Дуже яскраво. 

3 дні тому. 
Маруся 

Сьогодні день народження у мого чоловіка. Він думає, що я не знаю. От і будемо грати в цю гру. Три дні тому ми придумали геніальний план. І в цей план звісно всі втягнуті. Я просто згадую, як Марта з Нікітосом телефонували до хлопців
— в тебе є хвилин п'ять, щоб бути тут. — наказала Марта Алексу. 
— від коли ти мені наказуєш? — запитав Саша.
— від коли ти мене обдурив. — сказала Марта і завершила виклик. Тепер Ніка дзвонила до Мікайла.
— Михайло Мудрик, вітаю вас з новим голом. Пропоную його відсвяткувати. — опа, це що за нова техніка?
— і як ?
— приїзди сюди побачиш.— сказала дівчина і вибила.
— Артемко, у мене, здається, почалися проблеми з коліном. — Софія просто майстер. 
— я вже їду.
Якщо Марта і погрожувала, то  Софія обдурила Артема жорстоко. Якщо він з нею не буде розмовляти то вона на це заслужила. Брехати не добре. Я так вважаю, брехня це найгірша річ, яка може бути. Звісно її можна пробачити, але ти пам'ятатимеш її все життя. При кожній сварці її ти згадуватимеш. 
От сьогодні його день народження. Я почала робити свої рутинні справи на кухні. Якщо бути точним, то я готувала сніданок. Святковий на мою думку. Це були панкейки з шоколадом, полуниця у шоколаді, лате, картопля фрі, звісно не вписувалася але я її хотіла. Єдине, що я готувала це панкейки. А ще мені захотілося зробити гарячі канапки з сиром багато сиру. 
Я так захопилася готуванням, що не помітила, як прийшов іменник. 
— ух, ти що. Сьогодні якесь свято? 
— ні. А точно. Коли в тебе день народження? — запитала я.
— взимку. — брехло. 
— можливо скажеш число?
— не скажу, — і не треба. 
— гаразд.
— ти щось замислила, але я не знаю що. — це добре, що не знаєш. 
— О і ти не дізнаєшся. 
— сьогодні ввечері нічого не плануй.
— ні! Це ти сьогодні ввечері нічого не плануй. І сьогодні ми з тобою маємо чи зайнятися.
—і чим?
— побачиш, Шапіку!