Частина 20

Маруся

Шапаренко: Марусю, звідки ти дізналась, що я знаю?  — Ой. Та не скажу я, що ми все підслухали. Але брехати не буду.

—... — я мовчала, бо що я мала йому сказати.

Шапаренко: Марія Шапаренко, ви так будете мовчати? —  порушив тишу хлопець. Посміхаючись мені. Ця посмішка зводить мене з розуму.

— Ні, я ніколи не буду мовчати. Як то тобі сказати.  — дуже просто говорив мені мій мозок. Але для мене це не було дуже просто.

Шапаренко: говори, я нічого тобі не скажу, обіцяю, — ми сиділи на диванчику і хлопець тримав мене за руку.

— Ну ми.. з Мартою... — почала говорити я.

Шапаренко: що ви двоє зробили ? — запитав хлопець досі тримаючи мене за руки.

— підслухали вашу розмову на кухні. Тільки не бий, — я відпустила його руку і помахала двома руками.

Шапаренко: ви двоє, як мафіозі. Все зробите, дуже таємно, — я хотіла щось сказати, але тут двері відчинилися і увійшла моя подруга. Нас зараз виженуть з кабінету. Це було явно зрозуміло по її погляду.

Марта: я і є мафія. Я дуже сильно вибачаюсь, але ви сидите у моєму кабінеті вже дві години. Може підете у кабінет Марусика? Я звісно,  нічого не маю проти, але робота не чекає.

Шапаренко: ми ідемо, — хлопець простягнув мені руку і я вагалася чи простягнути свою руку йому у відповідь, — ну ж бо, Марусику, — сказав хлопець з теплою посмішкою на обличчі, що аж по моєму тілі пройшлися мурашки, а серце стало швидше битися.

— ходімо, — сказала я і вийшла з  кабінету залишивши Шапіка.

Шапаренко

—  це що таке було? — сказав я, як після того моя дружина вибігла з кабінету, як фурія.

Марта: це не «що таке», а  це «хто» і я відповім на це питання. Це — самовпевнена, сильна і незалежна жінка. Тобто твоя дружина. Іди доганяй її.

— я ніколи не зрозумію усіх вас.

Андрієвський: їх ніхто з нас не зрозуміє. Ніколи.

— я піду краще.

Андрієвський: Іди.
 

Мені досі надзвонював «мій любий братик», а я як  вірний брат не брав слухавки. Єдине, чого я хочу, це щоб він попросив вибачення у Марічки.  І я сьогодні вирішив взяти слухавку знову.

— я слухаю,  — я відповів на дзвінок. Зробив я помилку, що відповів? Можливо.

Семен: ти можеш взяти нормально слухавку? — кричав у слухавку «мій любий братик».

— я взяв, бо ти розмовляєш зі мною. Що ти хочеш? Я зайнятий, — я подивився на скляний кабінет Марусика у якому вона ходила туди сюди і махала руками. Це так мило і одночасно смішно. Але якщо вона намагається придумати план, щоб мене вбити, то це вже лячно, а не мило і смішно.

Семен: як там дружина, ще не повернулася?— ці слова мене розлютили, що аж стукнув кулаком по столі бідна Меланія аж здригнулася.

Меланія: пане Шапаренко, контролюйте свій гнів, будь ласка — майже кричала на мене дівчина.

— вибач, Мело. Це не твоє собаче діло.

Меланія: в сенсі не моє? Це мій робочий стіл я тут працюю, — говорила дівчина, але вона не правильно мене зрозуміла, це було сказано в сторону мого любого двоюрідного братика.

— це було сказано,  не в твою сторону,  Мело.

Семен: ти ж мій хоч і двоюрідний брат, але я переживаю за твій шлюб, — як мені хотілося його задушити в цей момент.

— як люб'язно з твого боку. Ти намагаєшся його знищити, а не переживаєш. Але я тобі цього не дозволю.

Семен: та ж я  не таке чудовисько, — з насмішкою сказав він.

— вірно, ти гірший за чудовисько.  Слухай, Семене, я не маю сил і бажання з тобою церемонитися, тому заспокійся фонд ти не отримаєш і мій шлюб ти не зруйнуєш, — я не став чекати поки він відповість і одразу повісив трубку. 
 

Маруся

Я ходила і мотала круги по своєму кабінеті, поки Микола не гримнув кулаком по столі Меланії. Бідна дівчина, аж здригнулася, ну і я тоже. Він дуже емоційно говорить з кимось по телефону. Я аж вирішила вийти і подивитися. І байдуже, що пару хвилин вийшла з кабінету подруги залишивши його там.

— З тобою все добре? — я підійшла до хлопця і доторкнулась до його плеча. Він аж налякався, — спокійно, це я, — я сказала з посмішкою на обличчі.

Шапаренко: так, все нормально, — сухо відповів він мені.

— По-твоєму,  то я зрозуміла, що все добре. Я не знаю, хто до тебе телефонував, але він чимось засмутив тебе, тому..., — хлопець перебив мене.

Шапаренко: я не засмучений, — стверджував він. Хоча він мені явно брехав.

— так? Бо я тобі не вірю.

Шапаренко: ти будеш зі мною спорити? Я знаю, як я себе відчуваю, — майже кричав хлопець.

— не кричи на мене. Давай поспоримо. Їдемо на стадіон і зіграємо футбол. Тільки ти і я.

Шапаренко: ти серйозно зараз? — буркотів хлопець.

— так,  давай поїхали.

***

Футбольне поле ім. Валерія Лобановського

Шапаренко: це парі?

— так,

Шапаренко:  думаю, щоб все було чесно знімемо на відео і повідомимо, що в нас парі. А то ти любиш махлювати.

— гаразд, — я підійшла до крісла, де стояли наші телефони і взяла телефон Шапіка.

Шапаренко: а чому саме мій телефон? — хлопець подивився на мене.

— ну,  Колясику, дивись, по-перше, ти популярніший в соціальних мережах ніж я. І в  тебе більша аудиторія. А по-друге,  це парі побачить більше людей. Тобто вони побачать, як дизайнер інтер'єру виграла футбольне парі у футболіста.

Шапаренко: ти так впевнена у собі?

— я завжди впевнена у собі, — та він не знає, скільки разів я сумнівалася чи буду я колись тим дизайнером, яким є зараз. Чи стану я прекрасною дружиною йому? Хоч і це фіктивно. Інколи я думаю, що не заслуговую на нього, на дівчат.

Шапаренко: Марусю! — вигукнув він та, здається, він це говорив кілька разів, а я просто літала у своїх думках.

— чого ти кричиш? Я не глуха. — буркнула я.

Шапаренко: я твоє ім'я вимовляв вже дві хвилини. І ти мені говориш, що не глуха?

— я не могла так довго літати у своїх думках, — сказала я це насправді в голос, а не у своїй голові, як думала.