ЕПІЛОГ

                                                                                                                                      25 грудня 1890 року,

                                                                                                                                      Колорадо-Спрінгз
 

За вікном йшов лапатий сніг, надворі було холодно, на темному небі вже почали з'являтись перші зорі. В дев’яному будинку ж навпаки було тепло та затишно. Кімната була святково прикрашена, біля вікна стояла вбрана різноманітними іграшками ялинка, на верхівці в неї виблискувала прикраса у формі зірки. В приміщенні відчувався запах ялинки. Все це створювало дух Різдва.

Кароліна та Джеймс сиділи біля каміну та пили червоне вино, насолоджуючись його чудовим смаком та компанією один одного. Поряд з ними лежав собака Джонні, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Різдвом тебе, люба.– сказав Джеймс, проникливо дивлячись Кароліні у вічі.

– І тебе з Різдвом, Джеймсе.– усміхнулась дівчина, і на її щоках з’явились милі ямочки, які так подобались її обранцю.

– Я кохаю тебе, Каро.– несподівано освідчився молодий чоловік.

– Ти знаєш, я так давно хотіла почути ці слова, Джеймсе. Я теж тебе кохаю і досі не можу повірити, що ти поряд, і це не сон.

– Ні, це не сон, Кароліно, і я тобі це зараз доведу.– сказав Джеймс і припав своїми вустами до ніжних вуст дівчини. Та їх солодкий поцілунок перервав Джонні, улюбленець Каро, просунувши голову між ними.

– Та він ревнує тебе.– засміявся Джеймс.

– Можливо.– посміхнулась дівчина.

– Йди до мене.– сказав Джеймс, міцно обнімаючи Кароліну та продовжуючи перерваний поцілунок.

– А через що саме ви посварились з батьком?– запитала Кароліна, відриваючись від вуст молодого чоловіка.– Ти так мені і не сказав.

– Мого батька звати Генрі Джон Кермі. Він дуже владна людина, тому звик, що всі роблять так, як він схоче. Батько наполягав, щоб я продовжував його справу. Я ж розумів, що це не моє, казав, що хочу поїхати з нашого містечка, побачити світ. Через це ми й посварились. Я пішов з батьківського дому, грюкнувши дверима. Мені тоді було 23 роки.

– Тобі хоч раз хотілось поїхати додому, щоб помиритись з ним? – запитала Каро.

– Так, але завжди щось стримувало. Я переписуюсь з нашою економкою місіс Спірс, тому знаю, що з татом все гаразд. Думаю, що зараз настав час з’їздити та поговорити з батьком.

– Ти все правильно вирішив. – сказала дівчина Джеймсу.

– Допивай вино.– сказав він, змінюючи тему.

Випивши все вино, Каро побачила на дні келиха обручку. Вона подивилась здивовано на коханого.

– Ти вийдеш за мене, Кароліно?– запитав Джеймс, взявши її за праву руку.

– Звісно! Так!– сказала, щасливо посміхаючись дівчина.

Молодий чоловік надів обручку їй на палець. На руці дівчини блиснув великий діамант.

– Це обручка моєї бабусі.– сказав Джеймс.– ЇЇ звали Роуз Джонс. Моя мама Мері Джонс вмерла, коли мені було три роки, тому обручку зберігала в себе бабуся. Перед смертю вона дала її мені, наказавши надягти на палець цю сімейну реліквію своїй обраниці. Я беріг її для такої миті.

– Дуже гарна обручка. – сказала Кароліна, милуючись нею.

– Знаєш, мене завжди дратували слова кохання та млосні зітхання. Дивлячись на Плямистого Яструба і його Сіху, я не розумів, що в цьому такого. Але тепер я зрозумів, що кохати і бути коханим – це природньо та прекрасно.

– Ти знаєш не було б щастя, та нещастя допомогло. Якби не ці два вбивства, хтозна чи були б ми разом.– задумливо сказала Каро.

– Згоден. Я був ідіотом, не помічаючи тебе.

– Не кажи так. Просто ти постраждав через вчинок своєї першої обраниці, тому довго не підпускав до себе нікого.

– Знаю. І все ж таки навіть лячно стає, коли уявлю, що міг би не розгледіти тебе, не закохатись. Ти – моє життя. Без тебе я просто не зможу жити.

– Я відчуваю те ж саме.– тихо сказала Кароліна.

– Де будемо святкувати весілля, Каро?– запитав Джеймс, змінюючи тему.

– Думаю, що краще тут, в Колорадо-Спрінгз.

– Ти читаєш мої думки.- промовив Джеймс,усміхаючись.

– О, я ще й не таке вмію.- засміялась Каро.

- А що ж ти таке вмієш?- запитав молодий чоловік наречену.

- Ти дізнаєшся про це тільки після весілля.-сказала дівчина, лукаво дивлячись на коханого.

- Ну, ти прямо заінтригувала мене, Каро.- промовив Джеймс, і на вустах його з'явилась обеззброююча посмішка.- Вино додає настрою, так, кохана?

- І не кажи, Джеймсе.- усміхнулась дівчина.- Ти покличеш свого батька на весілля?– запитала Кароліна, ставши знову серйозною.

– Так, обов’язково.

– Чудово! Я б хотіла з ним познайомитись. Також покличемо моїх та твоїх рідних, Джейн, Генрі Гопкінса, Плямистого Яструба з дружиною та сином, Стівена, Ітана Акройда.

– Підтримую.– промовив Джеймс.– Ще треба покликати нашу економку, місіс Спірс, тому що вона можна сказати замінила мені матір.

– Звісно. Це дуже гарна думка. – сказала Кароліна.

– Дивись омела!– раптом сказав Джеймс, вказуючи на гілку омели, що висіла над входом в кімнату.

Весело сміючись, молодий чоловік потягнув Кароліну за руку до місця, над яким висіла омела. Вставши під нею, парочка довго цілувалась. Потім Джеймс та Кароліна знову сіли біля каміну. Дівчина поклала йому голову на плече. Так вони й сиділи до самого ранку, слухаючи як тріскотять дрова в каміні та мріючи про спільне майбутнє. А вітер все завивав за вікном, і сніг все падав, вкриваючи землю білим простирадлом.