Розділ IV. Коло змикається

                                                                                                                                   13 вересня 1890 року,

                                                                                                                                    Колорадо-Спрінгз

Кароліна вирішила навідатись в гості до Дженні та поспілкуватись з нею, тому що давненько вони не влаштовували дівочі посиденьки. Дівчина спекла гарбузовий пиріг та поїхала до подружки верхи, адже Джейн жила на іншому кінці міста. Під’їхавши до будинку Дженні, вона побачила її на подвір’ї–дівчина саме підрізала кущі.

– Привіт!– весело привіталась Кароліна, спішившись.

– О, привіт! Я якраз думала про тебе. – сказала Дженні.– Проходь у будинок.

Зайшовши до оселі, дівчата пішли на кухню пити чай з гарбузовим пирогом.

– Дуже смачний. – схвально сказала Дженні. – Даси мені рецепт. Дуже люблю випічку, це моя слабкість.

– А по тобі і не скажеш.– сказала Каро.– В тебе така тонка талія, мабуть найтонша в містечку.

– Так, талія – це моя гордість.– засміялась Джейн.

Посмакувавши пирогом, подружки пішли до вітальні. Зручно вмостившись на канапі, вони почали розповідати одна одній останні новини.

– Як там успіхи Тома Джонса?– спитала Джейн Кароліну.– Ти казала, що йому дуже важко дається читання.

– Ти знаєш трохи краще. Читає вже досить пристойно. Його мама дуже хвилювалась через це, але вже все гаразд.

– Ти вчителька від Бога. Я не така як ти. В мене не вистачає терпіння. А ти молодець.

– Стараюсь.– сказала Каро, усміхаючись.– Так а хто ж твій таємний прихильник, що дарує тобі квіти, залишаючи на парті перед першим уроком? Ти мені тоді не встигла розказати.

– Уявляєш, це наш Генрі Гопкінс, новий вчитель математики.

– Нічого ж собі!– здивовано сказала Кароліна.– Він у нас зовсім недавно, не встиг приїхати з Денвера і вже вподобав собі дівчину.– вона підморгнула подрузі.– А він доречі гарний, ще й приємний у спілкуванні.

– Так, але це не мій тип чоловіків.

– Дуже шкода.– сказала Каро.

– Так само шкода, що тобі не подобається Стівен, наш священник. – вв’їдливо сказала Джейн. Вона недолюблювала Стівена, вважаючи його слабкодухим чоловіком. Стів бачив її ставлення до себе та відповідав взаємністю.

– Серцю не накажеш, ти ж знаєш.– сумно сказала Каро.

– Так, так, знаю. На серці в тебе Джеймс.– сказала Дженні.

– Він такий мужній та сміливий.

– А ще дуже гарний.– додала Джейн.

Кароліна почервоніла, сказавши:

– Так, дуже гарний. Ти знаєш я звернула на нього увагу одразу ж, як побачила вперше. Ми випадково зустрілись на пошті.

– Це так романтично.– сказала, зітхнувши Дженні.– Він хороший хлопець. Мені здається, що ти йому трохи подобаєшся.

– Ти так гадаєш?– запитала з надією Каро.

– Так. На це все вказує. Я спробую якось дізнатись.

– Дякую, подружко!– сказала Кароліна.– Ти знаєш, як для мене це важливо.– додала вона.

– Авжеж знаю.– засміялась Джейн. – Вибач, я вийду на хвилинку – Макс кличе, хоче, щоб я його погодувала.

Макс був котом Дженні рудого кольору, якого вона дуже любила. Він прибився до неї минулої зими, був дуже худий і виснажений, ледь тримався на лапах. Джейн стало його шкода, тому вона взяла його до себе. Макс обожнював Дженні, і завжди приносив їй якісь трофеї– мертвих мишей, кротів. Це спочатку лякало дівчину, але потім вона до цього звикла, і лише посміхалась, дивлячись, як кіт їй догоджає.

Поки Джейн годувала свого улюбленця, Кароліна думала про Джеймса, згадуючи їх останню зустріч. Перед очима знову стояла та мить, коли він відчинив двері, оголоний по пояс. Дівчина не могла нічого з собою вдіяти. В думках постійно був Джеймс. Аж раптом погляд Каро впав на столик для кореспонденції. Там лежав лист, прикритий різними журналами, але чітко видно було підпис «Денні С.».

"Денні Слікер!",– промайнуло в дівчини в голові.– Невже між ними щось є?, – здивовано подумала Кароліна. – Так ось чому Дженні не підпускає до себе нікого з прихильників", – здогадалась вона.

– Про що задумалась? – весело запитала Дженні, заходячи до кімнати. За нею поважно зайшов і кіт Макс, облизуючись.

– Ось про що.– відповіла Кароліна, вказуючи рукою на лист, що лежав на столі.

Джейн зблідла.

– Ти про все здогадалась? – тихо запитала вона.

– Так. Чому ти від мене це приховувала?– запитала ображено Каро. – Я тобі стільки розказала про Джеймса, мої почуття до нього.

– Я хотіла розповісти, чесно.– сіла поряд Дженні, взявши подружку за руку.– Денні попросив мовчати. Сказав, що не потрібно поки що нічого розповідати. Щастя любить тишу. Що ще мені залишалось робити?

– Розумію.– сказала Кароліна.– Ти знаєш де він тепер?– запитала вона.

– Так, у покинутому мисливському будиночку в нашому лісі.

– Ти повинна розказати про все шерифові. – вигукнула Каро.

– Я розумію. Але я не можу. Я кохаю його.

– Це неправильно. Мені Джеймс розповідав, що він підозрюється у двох вбивствах.

– Я розумію. Але ні.– твердо сказала Дженні.

– Справа твоя. А я мовчати не буду. Прощавай!– Кароліна рвучко підвелась, та вийшла з будинку.

Сівши на свою Люсі, вона поїхала до шерифа, вважаючи, що він знає, що робити в даній ситуації. Раптом вона побачила вершника, що скакав їй назустріч. Щось в його силуеті здалось їй знайомим. Через пару хвилин вершник під’їхав ближче, і Кароліна впізнала його – це був Джеймс. Він жив неподалік і, судячи з усього, повертався додому.

– Привіт!– сказав він. – Щось сталось? Ти якась засмучена і схвильована.

– Привіт, Джеймсе!– Так, сталось. Виявляється Джейн знає, де Денні, тому що вони зустрічаються. Я їду до шерифа. Гадаю, що це допоможе знайти цього покидька. Я хочу, щоб ці два вбивства були розкриті.

– Підтримую. Я з тобою, якщо ти не проти.– запитально подивився він на дівчину.