Розділ 4

Марк

З м'якістю та обережністю я саджаю її в автомобіль, спостерігаючи, як вона, зі схрещеними руками та надутими губами, виражає свою груманість. Двері легко зачиняються за нею, і я віддаляюся від автомобіля, обходячи його, і вже на своєму місці за кермом починаю відчувати ритм пульсуючих моментів, які висівають в повітрі. Мій погляд крадеться на неї через скло, і в цьому митті автомобіль стає ареною для танцю емоцій –думки розгортаються в ритмі швидкості. 

У вигляді відбиття в дзеркалі заднього виду вона залишається там, з схрещеними руками та тінню невирішеного моменту, а я вже вирушаю у подорож, де кожен оберт колеса – це переплетення наших шляхів.

Мої пальці невпевнено обертали ключ у замку, як мої очі залишались зачаровані її присутністю. Звук двигуна, що прокидається, м'яко розкривав новий етап нашого шляху, але усе, що я бачив, це вираз її обличчя. Сидячи поруч, вона надула губи, що створювало чарівний момент, а її погляд, втоплений у вікно, здавався віддзеркаленням її власних думок.

Цей  миттєвий спогляд, ці надуті губи, стали для мене як заклик до подорожі, яка вже чекає нас, де кожен оберт ключа – це обіцянка нового відкриття, а її погляд – світловим сигналом пригод.

– Щось не подобається,жіночка?– запитую. Вона різко поглянула на мене.

– Думаю,чому в мене такий чоловік дурень?– зі злом сказала вона. 

– Це ще початок,– вона закотила очі,повернувшись до вікна.

Моя посмішка переплітається з її теплом, а газовий педаль ніжно відгукується на мої дії. Під час руху по дорозі ми стаємо одним із вітром, а кожен наш оберт колеса – це нова розповідь нашого спільного подорожжя. Погляди наші взаємно вплітаються в невидимий танець, і в цьому моменті автомобіль не просто рухається вперед, а стає чарівним ковзанням по шляху спільних емоцій.

– В мене алергія на таких чоловіків,– запевняє вона. Мій сміх почав звучати по всьому автомобілю.

– На яких це?– запитую.

– На таких самозакоханих,як ти!– вона поглянула на мене.

– А я не люблю таких,як ти!– вона посміялася.

– Дуже смішно,– знову повертається до вікна.

Мовчання моє, як тихий шепіт, розливається навколо, а мій погляд, вдосконалений виразом, проникає в далеку дорогу, що розгортається переді мною. Траса мерехтить під променями сонця, а кожен камінчик на шляху стає частиною мого внутрішнього віддзеркалення. У моєму погляді на дорогу відчувається сутність подорожі, кожен поворот – це можливість, а кожен метр шляху – це пригода, яка чекає на своє відкриття. Мовчання стає нашим спільним мовчанням перед лицем нескінчених можливостей, а дорога веде до будинку, де кожен крок є кроком до нашого власного епіцентру щастя.

Мій погляд торкається її обличчя, і в цьому короткому моменті, коли ми обмінюємося тими рідкісними поглядами, слова втрачають свою вагу. Високо, над тими мовчазними межами, наше співіснування виглядає як картинка на крижаному вікні, де кожна крапелька теплає власним світлом. Погляд на неї стає відкриттям, мовцем та поетом нашого власного безмежного світу. Ми мовчимо, але це мовчання переповнене емоціями, які плавно розкривають нам найглибші думки та почуття.

– Можеш відкрити вікно?– різко говорить до мене.

– Навіщо?– вона підняла брови.

– Щоб стрибнути,– знаю,що шуткує,– Просто відчини!– наказує.

Мої пальці, ледь відчуваючи тиск на кнопці, викликали відгук вікон, які повільно відчинялись, розкриваючи передо мною світ, наповнений атмосферою нових можливостей. Адель, яка сиділа усередині, тільки трошки піднялася та висунулася, щоб її напів-тіло тепер відчувало бриз за межами автомобіля. Цей момент виглядав як театр власних можливостей, де плавність руху та гра світла створювали картину, що переливалася перед нашими очима. Вікна відділяли нас від звичайності, даруючи можливість відчути кожен момент подорожі в повній її красі.

Мій погляд зачаровано слідував за кожним рухом її волосся, яке в танці вітру ніжно обгортало її обличчя. Вона підняла руки, торкаючись вітру як музикант, що грає на невидимих струнах природи. Її тіло відчувало кожен подих вітру, як ніжний обій, що гладить її шкіру. В цьому моменті вона стала частиною природи, де кожен рух, кожен вітерець, був як витончене танго, в якому вона брала участь. Цей вид відчуттів наповнював подорож емоціями, які зробили цей момент магічним і неповторним.

– Не стрибни,жіночка,– кричу їй,щоб вона почула. Мовчить. Лише продовжує танцювати з вітром.

***

Коли я вийшов із автомобіля, вдихнувши свіже повітря, мій погляд неодмінно притягнув до Адель, яка стояла поруч, затамовуючи подих перед величчю мого будинку. Відблиск вогкості в її очах говорив про те, що цей вид вражає не лише мене. Будинок, що височів перед нами, став тлом для цього важливого моменту, а кожен його деталь створювала відчуття безмежності. У цьому митті моя резиденція не просто була будівлею, але символом наших можливостей, невідомого та майбутнього, яке ми могли вмістити в цих стінах.

Я мовчки наблизився, кожен крок здавався дорогоцінним митьми, які виштовхували вперед уривки непрошених спогадів та приємних відчуттів. Невеликі краплі дощу віддзеркалювали в своїй чистоті мою не вгамовану допитливість. При тімних волоссі Адель, низько нахилена над її вухом, вони виглядали ще більше як витончені намистини, розсипані в намаганні віддати свою найтоншу структуру. І, найпідтримуючи долоню, я почав вислуховувати музику її подиху, словно прислухаючись до таємного обітованого простору, який таїть у собі її внутрішній світ.

– Досить дивитися,ходімо,– вона стрибнула він моїх слів.

Вона повернулася до мене, як орел, що розправив крила в повітрі, піднімаючись вгору, і мій погляд зачепив її, відчуваючи магнетичну силу цього зустрічного погляду. Голова її піднялася, неначе кожен рух був ритуалом власної грації. В її очах я бачив віддзеркалення мого власного здивування, як веселкові барви розцвітали в мрійливому весняному небі. Це був момент, коли два світи зустрілися в єдиному погляді, а час, наче замовк, віддавав свою владу цій короткій, але безмежної вічності.