Постаті

Тьмяне помаранчеве світло, що тріпотіло від найменшого поруху, кидало тіні на старі стіни. Дві постаті, силуети яких проглядалися на фоні колись білої стіни, схилилися над старим продовгуватим столом. Вони тихо перемовлялися, але поринули в тишу, сповнені спогадів такого, як здавалося, давнього життя. Щасливого життя. Зараз вони мали лише слабкий відгомін того, що було колись. 

Більша постать мала приємні спогали про останнє літо шкільних канікул. Вона фізично відчувала свіжий вітер на своєму обличчі. Як її колишнє довге волосся розвивалося позаду, моментально заплутавшись. Як її легку пастельно-жовту сукню увесь час намагався підняти вітер, але їй ьуло байдуже, оскільки під сукнею ховалися шорти. Як вона вся спітніла від зусиль, які прикладала для того, щоб бігти сухим піском за декілька метрів звідти, куди діставали хвилі. Як вона розвернулася, щоб побачити ще одну дівчину, яка широко усміхалася, і дуже старалася її наздогнати. Безуспішно, але їм обом було байдуже. Аж раптом вона прискорилася і її обличчя викривилося: очі стали скляними, шкіра потемніла і вкривалася пухирями, все її тіло розпадалося на шматки. Але це не послабило її — навпаки, зробило ще сильнішою. Постать здригнулася і похитала головою, в марних намаганнях відігнати страшну картину. Вона була реальністю. Але тою, що сталася пізніше. Її очі змокли від того відчаю і безнадії, які вже було не сила відчувати. Спогади. Це єдине хороше, що в неї лишилося. Але тепер і це в неї хочуть відібрати ці створіння. Кулаки стислися так, що шкіра побілішала і суглоби почали нити. Але її руки були під столом, тож ніхто не бачив. 

Друга — менша — постать мрійливо притулилася до облупленої стіни. Її очі були закритими, а вуста розтяглися у ледь вловимій м'якій усмішці. Вона була справді далеко звідси — на іншому континенті. Там вона сиділа у ресторанчику своєї улюбленої кухні. Вона була сама — щоб посмакувати їжу компанія їй була не потрібна. Ба навіть більше — могла і заважати. Вона тихенько протягнула звук насолоди від своєї улюбленої страви. Покрутила бокал із темною рідиною, спостерігаючи за тим, як вона коливається усередині. Відпила і закрила очі, тиха спокійна музика додавала настрою і розслабленості. Краєм вуха вловила якийсь шурхіт збоку. Вона відкрила одне око, щоб придивитися, адже очікувала на чергового котика, якими вулиці тут були переповнені, але натомість якась дитина витріщалася на неї нажаханими очима, повільно задкуючи назад, через що зачепила стілець, який видав цей шурхіт. Вона розплющила друге око і з нерозумінням подивилася на хлопчика уважніше. Але так: він дивився саме не неї. Вона роззирнулася і помітила, що усі інші люди поводяться схожим чином: їхні широко розплющені очі слідкують за кожним її рухом, а ноги тремтять, проте все ж намагаються віднести їх подалі звідси. Серце повільно почало прискорюватися, розгубленість змусила її крутитися навколо в пошуках якогось пояснення. Вона сперлася на стіл, але замість твердої поверхні зустріла щось липке. Вона повернула голову і заклякла. Її рука, вимазана в страві, була позеленівшою, з темними прожилками, і зі звисаючою шкірою прямо з пальців. В німому жаху вона доторкнулася до свого обличчя і з жахом стала відривати шматки потемнівшої зіпсованої шкіри. Вона здригнулася і отямилася з легким тремтливим видихом. Її руки почало трясти, серце калатало, а очі щипало від величезної і такої давньої необхідності поплакати.

Постаті випрямилися і поглянули одна одній в очі. Без слів вони змогли прочитати те, що не наважувалися озвучити. Увесь біль виходив назовні, хай як вони намагалися його стримати. Проте замість сліз вони синхронно усміхнулися. Сумними усмішками, ледь помітними. Вони обидві погодилися. За вікном почулися нелюдські горлові звуки, але жодна з темних постатей не смикнулася. Вони не поспішили загасити тканину, що повільно горіла в мізерній кількості олії, як робили це завжди. Вони не здригнулися від гуркоту, що пролунав в сусідній кімнаті. Вони продовжували усміхатися. До кінця.