Епілог

— У тебе зосталась іще одна зустріч, — мовив монотонно немолодий жіночий голос.

Його власниця, сидячи у старому кріслі занедбаного гостинного двору, звично курила цигарку та знуджено спостерігала за тим, як білий дим витає тісною кімнатою.

— Знаю. І вона про це пам’ятає, а тому рано чи пізно покличе мене. Цього разу не смій вирішувати за неї, коли тому краще статися, — з повагою та, втім, неприхованою неприязню мовила зіткана з тіней примара.

Вона стояла навпроти вузького розштореного вікна й спостерігала за тим, як Валборн оговтується після нічних потрясінь. Небо над ним розкинулось смутне й похмуре, достоту як прийдешні дні. На відміну від своєї сивокосої співрозмовниці, Кашапту не могла бачити майбутнього усіх трьох царств, проте вона розуміла, що насуваються неминучі зміни. Адже саме тому великий дух шимту, праматері богів і всього сущого, втілившись у смертне тіло, покинув Вічність і зійшов до матеріального світу.

Навіть сама доля до кінця не знає, у які візерунки ляжуть ниті з-під її коловоротка. У цьому і є найбільша небезпека чистого, глибинного кохання: воно може змінювати невідворотне й перебудовувати істотні правила буття.

— Алісія стала прекрасною жінкою, з серцем рівноцінно відданим добру та злу, — проказала жінка з гордістю, якої б не мала відчувати до одного зі своїх творінь. — Світу з порушеною рівновагою потрібне це дитя для врівноваження терезів справедливості. Нехай насолоджується затишшям, бо буря, що насувається, може стати для неї ще гіршим випробуванням. Її шлях буде довгим, але в кінці нього на неї чекає гідна винагорода.

Кашапту важко зітхнула й перевела серйозний погляд на співрозмовницю.

— Знаю, що не маю права про таке просити, але будь із нею поруч так довго, як тільки можливо. Просто підтримуй її, ні про що більше я не смію благати. Вона цінує тебе і любить, як рідну ба…

— Не хвилюйся про це, — перебила жінка, зробивши ще одну довгу затяжку. На її старий жакардовий халат посипалося трохи попелу. — Я й надалі її підтримуватиму. Зрештою, вона — моє найкраще творіння.

— Клавдіє! — у двері раптом постукали.

Хмари розійшлися, утворивши невеличкий просвіт у небі. До тісної кімнати ввірвалися сонячні промені — й тіні розсіялись.

Двері прочинилися, з-за них визирнула допитлива голова Тобіаса.

— У вас тут хтось є? Здається, я чув, як ви з кимось розмовляєте.

Жінка звелась на ноги й погасила сигару в старій круглій попільниці.

— Чого тобі? — пробурмотіла вона, подавшись до виходу. — Знову відмикуєш від роботи?

— Та ні! Там робітники прийшли, ви потрібні, щоб погодити план будівництва…

Старі двері знову скрипнули. З новим світанком життя продовжило плин, а на полотні долі з’явились зачатки нових малюнків. Стануть вони окрасою чи спотворять його, відомо тільки часові.