Розділ 38

Присягаюся, ще ніколи в житті я не бачила місця, прекраснішого за це.

— Де ми? — видихнула зачудовано, неквапливим поглядом обвівши простір довкола.

Він був схожий на сад, що буяв розмаїттям квітів. Вони займали тут кожен вільний сантиметрик: рожево-білі троянди вились колонами довжелезної, здавалося б, нескінченної аркади, посеред якої ми опинилися; жовті форзиції засипали цвітом єдину доріжку, що її я побачила; то тут, то там вигравали на сонці яскравими кольорами пишні кущі азалії, барбарису і цеанотусу, а також заливалися співом невидимі птахи. Небо було ясно-блакитним, немовби навіть сам натяк на хмари осквернив його священну невинність, а в повітрі змішалося стільки солодко-свіжих запахів, що в голові запаморочилось.

— Це Інсулам-Мувенс. Мовою смертних перекладається як “острів, що рухається”. Це місце існує на межі всіх можливих світів. Воно невловне, невідоме, розумне і відкривається тільки тим, кому хоче, — пояснив Нерґал, а тоді раптом одним ненатужним рухом підхопив мене на руки.

— Що ти робиш? — обурилась. — Я й сама можу йти.

— Знаю. Та я не хочу, щоб тобі боліло.

Він сказав це так щиро, що я не наважилась перечити й просто дозволила йому про мене подбати. Сміливо поклала голову йому на плече і розслабилась. Якщо говорити чесно, мені в цей момент було так добре, як ніколи досі. Навіть попри біль, попри знемогу, попри залишкове хвилювання про батька і Варнакса, попри неясність у наших з Нерґалом стосунках… Ми були живі й опинились у прекрасному місці — я допомагала цій думці витіснити все негативне, бо більше не хотіла чим-небудь перейматись.

Розслідування закінчено, усіх даймонів-утікачів знайдено. Департаменту більше не існує, тож покінчити зі своєю роботою буде неважко. Перед Люцифером у мене теж віднині немає обов’язків, і таємниці минулого більше не обтяжують мені існування. Батько живий, здоровий і залишатиметься поруч ще принаймні десять років, а потім я дозволю йому спочити зі спокоєм, бо знаю, що саме це правильне рішення. Я знову на тому моменті свого життя, який можна назвати переломним, стартовим. Вірю, що з часом усе налагодиться. Але для цього мені варто перестати робити погані рішення. Хоча не впевнена, що це буде легко.

Кашапту попередила: тепер богам стане відомо про моє існування, й вони, маю погану підозру, не стануть цього ігнорувати. Поза тим, боги не могли не відчути пробудження Нерґала, отже, йому доведеться розбиратися із власними проблемами. І в Теаліції тепер настають неспокійні часи: над королівством нависла темна хмара багатовікової ворожнечі, повітря вже вібрує напругою. Але все це лише перспективи, про які я не хочу думати тут і зараз. Подарую цю мить спокою чоловікові, що безповоротно підкорив моє серце.

— Чому ми тут? — поцікавилась, поки Нерґал ніс мене в невідомому напрямку.

— Інсулам-Мувенс колись був шматочком священних земель, які належали Енкі. Тими землями текли й досі течуть води життєдайного джерела Абзу. У тому джерелі народжуються душі перед тим, як потрапити в смертне тіло. А ще воно є цілющим для всякого створіння, що носить у собі іскру життя, бог то, людина, тварина чи звичайний осиковий лист.

— Хочеш сказати, — здогадалася я, — що тут теж тече ця диво-річка?

— Не річка, а лише невеличке озеро, — похитав Нерґал головою. — Це місце таке живе й прекрасне завдяки йому. Тут і ми зможемо відновити свої сили та зцілити рани.

Я вражено затамувала подих і кілька секунд просто милувалася новим незнайомим обличчям коханого чоловіка. Його краса була дикою, гострою, неземною. Гадаю, якби я не знала напевне, однаково здогадалася б, що він безсмертний. Така врода просто не створена для смертних.

— Якщо це місце неможливо знайти, то як ти сюди потрапив? Невже змусити придворного цілителя заживити мої рани було б не легше?

Старовинна аркада залишилася далеко позаду, натомість в далині я побачила обриси того самого озера.

— Рану від леза дракона неможливо так просто зцілити, тим паче звичайному смертному, — поділився Нерґал. — Цю зброю створили для вбивства богів самі ж боги. Її небезпечністю не варто нехтувати. Саме тому ми тут. Крім того, це гарна нагода побути вдвох. Що ж до іншого твого запитання, то, не вдаючись у подробиці, скажу, що я сам посприяв тому, що цей шмат землі став рухомим островом. Енкі свого часу не на жарт мене розізлив, — чоловік скривився, немов би пригадав щось неприємне.

— Вражає, — протягнула дещо сонно.

Безсонна ніч давалась взнаки. Подорож у минуле, битва з себітті, розмова з Ерешкіґаль, поранення, відвідини пекла — все це висушило мою енергію дотла. І тепер у цьому блаженно спокійному місці, вперше за бозна-скільки часу почуваючись у безпеці, я воліла скоритися спокусі й тихо-мирно поспати.
Плюскіт води змусив мене здригнутися й розплющити очі. Я й не помітила, як заплющила їх. Не відчула пройденого шляху. Як довго я дрімала?

Повернула голову й побачила темну водяну гладь, що розходилась брижами від кроків Нерґала. Він заходив усе глибше в озеро, що під яскравими сонячними променями блищало, як море діамантів. Моя сукня почала просочуватись вологою і стала важкою. Мені захотілося її зняти.

— Що тепер? — промовила, коли Нерґал зупинився, дивлячись кудись у далечінь.

Вода доходила йому до грудей і грайливо лоскотала мені шию. Відчуття були приємними. Не пам’ятаю, коли востаннє десь отак плавала. І чи плавала взагалі.