Розділ 36

Я вмить забула про біль. Забула про Ерешкіґаль і її відверті зізнання. Забула про Роввана і свою мету. Увесь мій світ звузився до того єдиного місця, де кілька секунд тому стояв Варнакс. Тепер його там не було. І хоч я бачила на власні очі, що з ним зробили, мій мозок відмовлявся сприймати реальність. Смерть мого фамільяра не могла бути правдою. Мені завжди здавалося, Варнакс вічний, безсмертний і недоторканний. Його не могли так просто здолати. Він же не може дійсно бути мертвим, чи не так? Я б обов’язково це відчула, зрозуміла якось, хіба ні?

— А тепер, доню, ми поговоримо, — вигулькнуло перед моїм обличчям перекошене божевільним усміхом лице Ерешкіґаль.

За мить вона всадила мені в черево кинджал.

— Це не вбʼє тебе, проте ослабить достатньо, щоб не приносила неприємностей.

Я сіпнулась, подавившись повітрям, але не відчула чогось більшого чи гіршого за те, що відчувала до цього. Біль з'явився одразу після мого пробудження від тієї дивовижної мандрівки в минуле й ні на мить не послабив своєї сили. Я мало не засміялась: чого завжди все зводиться до болю? Чого в хаосі людського існування саме він є домінантною константою життя?

— Це лезо викуване в полумʼї драконів мільйони років тому. Ним можна вбити навіть бога, тому не думай, що я не здатна тобі зашкодити.

Я криво всміхнулась.

— Над вітальним прийомом варто ще попрацювати, мамо, — останнє слово виплюнула з істотною зневагою.

Ця жінка мені не матір і ніколи такою не стане.

— Облиш недоречну сентиментальність. Ти й сама далека від образу добросердної доньки. Ми обоє недосконалі. Але це можна пробачити. Зрештою, в нас не було змоги пізнати одна одну, — жінка провела рукою по моєму обличчю й відкинула з нього неслухняні пасма волосся. Вона довго мене роздивлялась, а потім розчаровано мовила: — Так несправедливо, що на неї ти, моя плоть і кров, схожа більше. А втім, невелика жертва. Гадаю, я звикну.

Ерешкіґаль недбало відкинула мою голову й відступила, звернувшись до свого слуги.

— Ваннаґане, вбери її в ланцюги, щоб не заважала, а я підготую коло для ритуалу.

Чоловік у людській личині підступив до мене, схопив за шкірку й потягнув підлогою до однієї з камʼяних колон, де в ніші лежали іржаві кайдани.

Я потягнулась слабкою рукою до руківʼя кинджала, позаяк магія на мій поклик не відгукувалась, але Ваннаґан, гаркнувши глузливо «не чіпай», ударив мене ліктем по голові так, що світ ненадовго потьмарився.

За мить мене кинули на холодну підлогу. Ще кілька секунд по тому забриніли металеві петлі. Мої руки одна за одною вбрали у ланцюги.

— Курва! Що ти з нею зробила? Чому я більше не можу її розгорнути? — раптом заверещала Ерешкіґаль, кинувши мені до ніг ґримуар.

Я кволо всміхнулась. Це була моя маленька перемога над нею. Хоч десь Кашапту знову не збрехала.

— Нічого, — перекривила нещодавню відповідь Ерешкіґаль хрипким голосом. — Абсолютно нічого.

Жінка роздратовано заверещала й кинулась до мене. У пориві люті вона кілька разів прокрутила кинджал, що досі жив у моїй плоті. Цього разу я закричала від немислимого болю, смикнувши обома руками в миттєвому бажанні зупинити її, проте мої кінцівки були широко розведені в різні боки та сковані кайданками. Я стала повністю беззахисною.

— Не смій іти проти мене. Твоє тіло, твоя сила, твоє безсмертя — все це належить мені. Я тебе створила, я дала тобі життя, і я в праві його забрати, — розлючено заговорила вона, та мене це більше звеселило, ніж налякало.

— Так, мене зачала ти, але у світ привела інша, — пропихтіла через силу, наковтавшись власної крові. — Я тобі нічого не винна.

Очі Ерешкіґаль налилися кровʼю. Вона потягнулася рукою до свого спільника, і той мовчки підхопи її, допомагаючи стати. Рана на тілі жінки, завдана мною, досі рясно сочилась кровʼю. Сумніваюся, що це тіло не поверне Іркаллі вкрадену душу в найближчі кілька годин.

— Ваннаґане, знайди її слабке місце, — мовила близнючка Алайни з показною стриманістю. Я бачила, як дрижить від люті її нижня губа. — Не хоче по-хорошому, гратимемо по-поганому. Я однаково отримаю бажане, чого б це мені не коштувало.

— З радістю, — чоловік вишкірився, загрозливо підступивши до мене. — Будь певна, я зроблю це боляче.

Щойно промовивши це, він заплющив очі. Я завмерла в очікуванні атаки, але Ваннаґан не рухався. Натомість відчула, як хтось неначе невагомо торкається мого мозку. Спершу цей рух здався навіть приємним, лоскітним, та за мить він змінився на доторк ненаситного полумʼя. Я знову закричала, вигнувшись дугою. Відчуття було таке, мовби хтось заживо розтинає мені череп і неохайно порпається в ньому. Я варилась і безперестанно тонула в тій нестерпній агонії, загубившись між реальністю й нестямою. А Ваннаґан продовжував розслаблено сидіти навшпиньках навпроти мене. О боги, як я ненавиділа своє тіло в цей момент за здатність відчувати! І ще сильніше ненавиділа монстра, який робив усе це зло зі мною.

— Батько, — долинув луною здалеку голос. — У неї є батько. Його вона любить понад усе.

— Ні, — прошепотіла я виснажено, силою самої волі змусивши свідомість майоріти на поверхні реальності, хоч як сильно їй кортіло канути у забуття.