Розділ 35

— Ти мусиш за будь-яку ціну її врятувати! — зазвучав позаду мене холодний шепітливий голос.

Я озирнулась і побачила моторошний величезний трон, зліплений із черепів, кісток і всіяний порохом. Біля його підніжжя, мовби жива, клубочилась зміями пітьма, а з неї доносились стражденні крики та голосіння. На троні сиділа жінка. Непрозора чорна вуаль прикривала її обличчя, залишаючи видимими лише криваво червоні вуста і шматочок неприродно блідої шкіри. Під багатошаровою чорною сукнею важко здіймалися груди від неглибоких рваних подихів і виднілось опукле черево.

— Збережи їй життя, щоб одного разу вона постала за мене. Щоб помстилась за смерть свого батька, за мої страждання і знищила все те, чим так дорожить моя люба сестра, — заговорила незнайомка. Кожне її слово звучало з отруйною злобою. Так, наче ця пані була живим втіленням ненависті.

Я не знала, до кого вона говорить, аж поки не побачила, як з тіні зали ступає до неї ще одна жінка. Лише раз поглянувши на її обличчя, я збагнула, кого бачу перед собою.

Батько не помилився, ми дуже схожі. У мене і справді її очі.

— У нас обмаль часу, — заговорила Кашапту, упавши перед жінкою на коліна й поклавши руки тій на живіт.

Її вуста безмовно заворушились, очі під заплющеними повіками хаотично забігали, обличчя скривилось від болю. Придивившись уважніше, я помітила, що живіт незнайомки зменшився, натомість черево Кашапту помітно збільшилось. Довгу хвилину по тому, вона звелась на ноги й важко відступила, тримаючись за поперек.

— Будь певна, я допоможу їй з’явитися на світ і вижити в ньому.

Червоні вуста під чорною вуаллю злегка скривив усміх.

— А тепер іди, — наказала їх власниця, махнувши рукою в напрямку чогось.

Я не бачила більше нічого, крім трону й цих двох, тож не знала достоту, куди наказали йти Кашапту. Однак це й не мало значення, бо найважливішим у всій цій історії було те, що ті двоє змогли якимось немислимим чином передати ще ненароджене дитя з одного тіла іншому.

Як таке взагалі можливо?

Видіння зотліло — й мене знову підхопив потік світла. Вже не такий сліпучий, як до цього.

— Вітаю, у вас дівчинка! — гукнув старечий жіночий голос, після чого світло згасло, а я опинилась у якійсь тісній кімнаті посеред старої халупи.

Переді мною на старих матрацах, складених один на одного, лежала спітніла Кашапту, вбрана в просту лляну сорочку. Немолода повитуха, яку я бачила тільки зо спини, поклала їй на руки згорток з малям і з любов’ю сказала:

— Вона схожа на вас.

Вуста породіллі вигнула ніжна усмішка, але щоками покотилися сльози.

— Далі я впораюся сама. Залиш нас! — наказала вона повитусі, вклавши тій у долоню мішок із монетами. Жінка поспіхом вийшла з дому. Довгу хвилину Кашапту з любов’ю і тугою вдивлялась в обличчя дівчинки, а тоді залишила на її чолі тремтливий, але повний відданості поцілунок. — Моя маленька прекрасна дівчинка. Як я можу приректи тебе на долю, гіршу за смерть? Ти не моя кровно, але моя за правом народження. Бідолашне невинне дитя. Не осуди мене за мій вчинок. Все, чого я прагну, вберегти тебе від ворогів твоєї матері й від неї самої.

Далі вуста богині, якщо вона справді такою була, безмовно заворушилися. Маля в її руках нестримно заверещало, мовби справді щось відчувало, але жінка на це не зважала, продовжуючи щось шепотіти. Згодом крихітне синювате тільце засяяло зеленим світлом, але ця чудасія тривала не довше пари секунд. Коли сяйво згасло, плач припинився. Дитина, здалося мені, заснула.

— Я обов’язково щось вигадаю, — мовила їй наостанок Кашапту — й усе знову втопилось у білому світлі.

Наступне марення привело мене у місце, не схоже на всі ті, які мені доводилося досі бачити. Я подумала про те, що ми більше не в царстві смертних, бо довкруж нас не було ні клаптика землі чи небесної блакиті. Тільки всеосяжний простір, всипаний міріадами зірок. Одна сяяла яскравіше за іншу. То тут, то там спалахували і згасали рухомі комети, у яслах одвічної темряви вмирали й народжувались нові сонця, а життя зі смертю текли єдиним потоком сили, огортаючи все довкола. Я почувалась піщинкою в прадавній пустелі: невидимою, слабкою та незначущою.

— Те, про що ти просиш, неможливе! — громом прогримів наді мною чийсь владний голос.

Він не належав ні жінці, ні чоловікові й мовби линув звідусіль, відлунюючи в найпотаємніших глибинах мого єства.

— Тільки не для вас, всемогутніх шимту, — зі сталевою впевненістю долинув голос Кашапту, й лише тепер я побачила її, завмерлу на колінах і з покірно опущеною головою. Нас розділяли всього кілька кроків.

Довгий час голос мовчав: чи то роздумував над невідомим проханням богині, чи то давав їй зрозуміти свою непохитність у відмові. Аж ось він залунав знову.

— Чи знаєш ти, яку ціну за це доведеться сплатити? Волієш порушити основоположні закони всесвіту, будь готова до найвищої міри покарання.

— Я знаю, і я готова до цього, — схилившись іще нижче, твердо прорекла Кашапту. — Якщо нічого не вдію, Інанна знайде мою доньку і вбʼє. А я надто слабка, щоб їй протистояти.