Розділ 33

А щоб мені пусто було! Це ж не може бути та сама Ерешкіґаль? Правителька Іркалли, мати всіх демонів, сестра богині Інанни та дружина бога Нерґала. Люта ненависниця людей, яку боги прокляли за спробу знищити людське царство.

— Ви впевнені в цьому? — перепитала ошелешено.

На це Вітторія тільки зневажливо й гірко засміялася.

— Гадаєш, я не знаю, з ким прожила пʼять років свого життя?

— Ну ви ж не знали, що ваша несправжня воскресла донька збирається вбити справжню, — вкинула роздратовано. — І з огляду на те, що мені вже відомо, вона використала вашого внука, як вмістилище для істоти, схожої на неї.

Вітторія міцно зціпила зуби. Груди її важко та швидко здіймались, мовби від стримуваної істерики. Я по очах бачила: ця жінка винить себе в усьому, що сталося з її дітьми. І, мушу визнати, це почуття провини не було небезпідставним. Бо, зрештою, саме її страх і егоїзм призвели до таких страшних наслідків.

— Це все, що ви можете мені сказати? — перепитала перш ніж покінчити з цією неприємною бесідою.

— Так, — кивок, — я не знаю, де Лізі та що вона задумала.

— Тоді, можливо, ви знаєте, що означає шифр «6,13 Намму»? — згадала про підказку, яку залишила служниця.

Жінка похитала головою.

— Гадки не маю. Втім Алайна в останні місяці часто відвідувала старий храм на межі Центресаля з Альбракамом. Колись він належав богині Намму. Зараз їй майже не поклоняються, тому він покинутий і занедбаний.

— Гаразд, дякую, — видала я, а тоді знову відступила в тінь.

Клацнула пальцями — й мотузки, що звʼязували жінку, впали на землю.

— Тут є вихід нагору, — попередила її перш ніж дозволила Варнаксу затягнути мене до Тінесвіту.

Наступним пунктом призначення став храм Намму. Знайти його на мапі виявилося не важко, адже у Валборні всього три таких храми, і два з них на півдні міста. Дісталися туди теж доволі швидко.

Змарніла від часу дерев'яна будівля виявилася не більшою за наш із батьком будинок. Вона причаїлася між старими житловими будинками, відгороджена з усіх боків металевим пруттям. На щастя, ворота залишилися відчиненими, тож я змогла безперешкодно потрапити всередину. Там мене самотністю зустріла невеличка занедбана целла з трьома рядами лав і вузьким помостом біля стіни, протилежної вхідним дверям. Тут не було жодної іншої живої душі, і якби не місячне сяйво, що лилося з високих вікон, навряд чи я змогла б бодай щось розгледіти.

«Що ми шукаємо?» — спалахнуло в повітрі переді мною.

— Будь-які цифрові позначення, — відповіла Варнаксу, неквапливим поглядом майнувши довкола.

У цьому місці було так тихо, що аж незвично. Навіть вітер нічим не шурхотів, і це робило тутешню атмосферу по-справжньому моторошною.

Я почала поволі досліджувати це місце і вирішила заповнити тишу розмовою, яка давно мала б відбутися.

— Варнаксе, ти знаєш, хто чи що я насправді? Має ж бути якась причина, чому саме ти обрав мене.

Відповідь довго не надходила, тож я озирнулась і помітила вагання на обличчі демона.

Запитально звела до нього брови.

«Твоя кров пахне смертю», — зʼявився переді мною напис.

Перше питання Варнакс проігнорував.

— І що це означає? — здається, я вже вичерпала весь запас подиву, бо сприйняла цю неоднозначну новину лише з лінивою цікавістю.

Демон знизав плечима.

«Твій клич пробудив мене від сну. Я обрав тебе своїм господарем, бо ми однієї крові».

— Однієї крові? — вигукнула. — Тобто я можу бути наполовину демоном?

«Ти не демон, — заперечив мій фамільяр, а тоді раптом вказав на одну з лав. — Тут є цифри».

Хороший спосіб відвернути мою увагу. І він таки спрацював. Забувши про нашу розмову, я підбігла до Варнакса і вдивилась у частково стерте різьблення на підлокітнику лави. Воно зображувало номер два. На наступному підлокітнику значилась цифра три, і так далі.

— Тут ще одна, — вказала на номер, вирізьблений уже на спинці лави.

Від одного її боку й до іншого по всій довжині з однаковими інтервалами тягнулись цифри в порядку зростання. Я зробила висновок, що це пронумеровані сидячі місця. І тоді здогадка осяяла мене.

— Шукай тринадцятий ряд, шосте місце, — кинула Варнаксу й сама побігла оглядати сидіння, — ну або шостий ряд, тринадцяте.

Чверть хвилини ми обоє зосереджено працювали над пошуками, а потім Варнакс потішив мене новиною.

“Знайшов”, — спалахнуло перед моїм обличчям, коли від одного ряду перейшла до іншого.

Я квапливо порівнялась зі своїм фамільяром і витріщилась на сидіння під номером тринадцять у крайньому шостому ряду. На перший погляд, воно геть не відрізнялось від усіх інших сидінь. Але вартувало мені опустити під нього руку, як пальці намацали якусь невелику тверду річ. Книгу, себто, як з’ясувалося за мить, щоденник у шкіряній оправі.

— Власність Алайни Мейвен, — прочитала гарний, оздоблений візерунками напис на першій сторінці. А тоді перевела ошелешений погляд на Варнакса: — Ми щойно знайшли особистий щоденник її величності.