Розділ 32

Церковні дзвони били у моїх вухах, коли невдовзі прийшла до тями. Усе тіло боліло, у понівеченій кімнаті стояла хмара пилу, від якої пекли очі. Стогнучи звелася на ноги. Ровван лежав поряд, досі нерухомий, тож першим ділом кинулась до нього, щоб перевірити пульс.

Живий. Я з полегшенням видихнула і спробувала привести його до тями.

— Трясця, — застогнав чоловік, отримавши від мене кілька несильних ляпасів по обличчю.

Він обережно сів і обперся спиною на стіну. Закашлявся.

— Ти як? В нормі? — уточнила, швидким оцінливим поглядом окинувши його тіло. Начебто, обійшлося без важких поранень.

— Ага, — прохрипів, усе ще важко дихаючи.

— Чудово! Піду перевірю, як там батько, — злетіло з моїх вуст попередження.

Але тієї ж секунди двері до моєї спальні рвучко розчахнулися, явивши добряче потріпану постать чоловіка.

— Живі, — полегшено видав тато, перевівши стурбований погляд із мене на Роввана.

— На щастя. Що це, чорт забирай, було? — прокректала й підбігла до розбитого вікна. Точніше — віконної рами, бо тільки вона в стіні залишилася.

Як виявилося, не лише моя кімната, а все місто було в пилюці та диму. Його чорні стовпи линули в небо то тут, то там, але не це виявилося найстрашнішим.

— Департамент, — ахнув позаду мене батько, — палає!

Я ковтнула важкий клубок, що підступив до горла, спостерігаючи за тим, як за кілька кварталів звідси, охоплена вогнем, жевріє будівля ДСР. О такій пізній годині там не повинно було бути багато людей, але жертв, упевнена, чимало.

— Навіщо комусь його підривати? — поставив слушне питання Ровван.

— Це міг бути черговий теракт. Або пряме оголошення війни, — припустила. — Досі Департамент був силою, котра не давала схилити терези влади на бік людей чи Обдарованих. Він діяв частково незалежно від короля, контролював збройні активи королівства та координував вартові відділки по всій Теаліції. Його знищення — поштовх до хаосу, яким будь-яка з ворожих сторін може вигідно скористатися.

— Мені треба повертатися до замку. Братові може знадобитися моя допомога, — спохопився його високість.

— А я поїду туди, — кивнула на пожежу, — треба зʼясувати, чи все гаразд зі Стоббатом, та й загалом оцінити ситуацію.

Мені запекло в грудях від думки, що старий товариш міг постраждати. А ще я хотіла б почути від нього правду: чи знав він про те, як обійшовся зі мною Баель? Мені хотілося вірити, що Дайвін до цього не причетний, але я не квапилась робити будь-які ставки, адже, як показує досвід, зрадити можуть ті, від кого ти найменше цього чекаєш.

Разом з тим, із розслідуванням не варто баритися, бо якщо десятирічне перемирʼя розкришиться й піде за вітром, я опинюсь у вкрай невигідному становищі. Убити мене, на щастя, не зможуть, утім ускладнити життя — дуже навіть.

— Можливо, не варто, — з острахом озвався батько.

— Зі мною все буде гаразд, — запевнила його твердо, а тоді, на мить завагавшись, про всяк випадок попросила: — Збери наші речі. Поклади до сумок усе найнеобхідніше, але не більше, ніж зможемо нести в руках. І будь напоготові. Можливо, доведеться тікати.

— Невже все аж настільки погано? — чоловік пополотнів, перевівши розгублений погляд із мене на Роввана.

Я не знайшла що йому відповісти, тому просто наблизилася до шафи, вийняла звідти чистий одяг і сховалася за дверима вбиральні, щоб швидко перевдягнутися.

Коли через не більш як три хвилини вибігла на вулицю, наткнулась на знайомий королівський екіпаж.

— Застрибуй, — гукнув Ровван, — нам однаково по дорозі.

Ненадовго завагавшись, усе ж заскочила до карети і влаштувалась на сидінні навпроти його високості. Наша нещодавня розмова закінчилась на не найкращій ноті, але це не означає, що уникати цього чоловік — хороша ідея. Та й відмовлятись від його допомоги через дурнувату ніяковість відверте безглуздя.

— Ти в нормі? — порушило напружену тишу стривожене.

— Наскільки це взагалі можливо, — кивнула.

Ровван іще не знає, що вбити мене неможливо. Не думаю, що зараз підхожий момент для такої неймовірної правди. Нам і без того турбот вистачає.

— Ту розмову ще не закінчено, — попередив чоловік спокійним тоном.

— Хочеш продовжити її тут і зараз?

Очевидно ж, що це не найліпше місце.

Та його високість похитав головою.

— Я чекатиму на тебе в замку, коли закінчиш свої справи. Обов'язково прийди. Навіть не думай мене після всього покинути.

Я ковтнула клубок, що підступив до горла, і просто кивнула.

— Гаразд.

Але сама не була певна у своїй згоді. Не знаю, що на нас чекає попереду, але моїм пріоритетом завжди буде батькова безпека. І якщо вона опиниться під загрозою, я не думатиму ні про кого й ні про що інше.

Решту шляху ми їхали мовчки. Не знаю, де літали думки Роввана, але я розмірковувала над його словами: гадала, чи є в нас дійсно шанс стати кимось більшим, ніж просто друзями. Не зараз, проте після того, як весь цей жах із нападами, страшними ритуалами та народними повстаннями нарешті скінчиться. Мені байдуже до того, чи поверне він собі пам'ять; начхати на те, чи був він зрадником для королеви, чи ні; у будь-якому випадку я готова залишатися з ним поруч, якщо він і справді прийме мене з усіма моїми недоліками. Та чи наважиться він сам на це, коли довідається решту моїх секретів? І чи справді доля буде до нас такою прихильною, що дозволить згаяти свій вік у мирі, щасті та любові? Чи не стане моя природа на заваді цим стосункам?