Розділ 31

— Я знаю про що ти думаєш, але ти помиляєшся, — вирвав мене з холодного заціпеніння лагідний голос батька.

За мить я відчула, як його теплі долоні бережно обхопили моє обличчя, а великі пальці почали втирати сльози, що неслухняно заструменіли щоками.

— Ти не стала небажаним тягарем для мене. Ти стала моїм благословенням. Незадовго до твоєї появи я втратив дружину, яку всім серцем кохав. Вона померла під час пологів разом із нашим дитям. Після цього я ледве волочився світом. Горе швидко й невблаганно випалювало в мені бажання існувати, і я ладен був обірвати це існування, поки не взяв до рук тебе. Таку крихітну, невинну й беззахисну. Твоя усмішка стала дивом, яке мене врятувало. Я не зміг просто відмовитися від тебе, хай як егоїстично це звучить.

— О боги, ти не егоїст, тату, — гірко засміялась, — але я б утішилась, якби ти ним таки був. Не знаю, що тобі сказати, чесно. “Дякую” звучатиме нікчемно, еге ж?

— Тобі не треба нічого казати. Ти не обирала цього шляху. Ти не винна в тому, що тебе з якихось причин залишили. Ти ні в чому не винна, сонце.

Я протяжно видихнула і шморгнула носом. Важко змиритися з травмувальною правдою, коли її так багато. Дивовижно, як швидко світ здатен перевернутися з ніг на голову. Досі я ще ніколи не почувалась аж такою розгубленою.

— Та жінка… Вона просто залишила мене і пішла? Не назвала ні свого імені, ні сказала про те, як її знайти?

Тато похитав головою.

— Лише попросила попіклуватися про тебе. І попередила, щоб був готовий відпустити тебе, коли тобі виповниться двадцять п'ять

Я тяжко зітхнула. Овва, ще одна загадка! Так утомилася ганятися за правдою, полювати на таємниці. Щойно знаходжу відповіді на одні запитання, негайно ж з'являються інші.

— Тому ти все це мені зараз розказуєш?

— Я б не хотів, щоб ти взагалі коли-небудь почула правду. Я надто сильно тебе люблю й іще сильніше боюся втратити. Але я не сліпий і бачу, що зараз тобі доводиться нелегко. Відчуваю, що ми віддалилися одне від одного. Знаю, що в тебе є свої секрети. Останні дні я багато думав над тим, що станеться, коли та жінка, твоя мати, повернеться. І зрозумів, що більше не можу ховати правду. Хай як мені важко тобі все це розповідати, принаймні це роблю я, а не вона. І в мене є шанс сказати, як сильно я тебе люблю. Шанс сказати, що ти ніколи не була помилкою, і я ні про що не шкодую.

О, невже він думав, що я не стану його слухати, якщо жінка, яка народила мене, зізнається у правді першою? Невже думав, що справді покину його? Це ж абсурдно. Він найцінніша людина для мене і, попри все щойно почуте, це залишиться незмінним навіки. Доля подарувала мені прекрасного батька, який був поруч зі мною в найважчі моменти мого життя. І ким би не були мої біологічні батьки — підземними чи небесними богами, древніми даймонами або ж страшними монстрами з Іркалли — вони навіки залишаться для мене порожнім місцем. Жоден куточок мого серця їм не належатиме.

— Я так сильно люблю тебе, тату, — обійняла батька й заховала обличчя у вигині його плеча, як це було в дитинстві.

Він жалів мене так само, коли після інквізиторського полону місяцями мучили жахи. У тих снах із мене безперестанно витягували магію. І хоч я ніколи не знала на собі дії кристалів елітіуму, підсвідомість підкидувала вкрай реалістичні картинки і створювала не менш реалістичні відчуття.

Той період мого життя був найважчим, і навіть тоді цей чоловік затьмарював своєю любов’ю весь біль і страхи. Він усе життя так самовіддано дбав про чужу дитину, ховав секрет, значно гірший за легенду про особливий дар, ніс цей тягар наодинці, і я й уявлення не маю, як йому нестерпно важко велося.

Цікаво, чому мої кровні батько і мати відмовилися від мене? Що такого могло статися, що вони за тисячоліття до мого народження вклали з якимось смертним той клятий договір? Вони вже тоді знали, що відмовляться від мене? Чи то просто так доля зіграла? Хоча навряд чи боги їй підвладні. Вони ж всемогутні, чи не так? Отже, мали б володіти всебічною незалежністю й недоторканністю. Хай там що, мене вся ця історія дуже бентежить, бо в ній досі залишається чимало невідомих. І найголовніше питання — хто я?

— Тату, — озвалась цілу хвилину по тому, неохоче розплутавши обійми, — мені важливо знати, чия кров тече моїми венами.

Як я можу бути відьмою, якщо моя мати, ймовірно, була богинею? Логіка говорить, що я мала б народитися схожою на неї. Це пояснило б моє нововідкрите вміння воскресати. Але не пояснило б того, як я змогла прикликати фамільяра, дарма що тіньового демона, який, можливо, є ровесником самого Люцифера. І що Баель мав на увазі, коли стверджував, наче хтось приховав мене від богів? Це тому вони ніколи не чули моїх молитов і не виконували навіть найдрібніших прохань? Якщо це правда, моя ненависть до них безглузда. Я всі ці роки плекала в собі злість не на того ворога. А ще я не розумію, чим особливе моє двадцятип’ятиріччя. Батько сказав, що та жінка, просила його вберегти мене до цього віку, але яке це має значення? Що саме має статися в мої двадцять п’ять? І чи пов’язані якось зі мною всі ці пробудження даймонів і пекельні аномалії? Адже не може бути збігом те, що саме двадцять п’ять років тому ворота до Іркалли відчинились уперше.

Стільки невияснених запитань, які можна скоротити до короткого “чому”!

Чому все це сталося?

— Якби ж я знав відповідь! — вираз батькового обличчя зробився ще більш винуватим. — Ти особлива — це важко заперечити. Але мені не відомо достеменно, хто ти. Крім того, звісно, що в тобі є щось відьомське.