Розділ 30

Ніч. Небо, розірване блискавицею. Регіт грому. І моє тіло у вільному падінні. Я встигаю помітити, як аномально швидко земля стає небом, а тоді різкий поштовх, удар…

Я розплющила очі й заледве упізнала місце, в якому опритомніла. Довгу хвилину витріщалась у стелю, намагаючись усвідомити: це черговий жах чи нарешті реальність висмикнула мене з божевільних ілюзій власної підсвідомості.

Мене лихоманило, але в цілому почувалася стерпно, тож тіло не стало як-небудь обурюватись на різкий рух, який перевів мене у сидяче положення.

Я була у своїй кімнаті в нашому з батьком будинку. Поруч не знайшлося нікого, тож обережно піднялась і посунула до дверей. Із першого поверху долинули приглушені голоси, коли визирнула в коридор. Чувся батьків сміх і чиєсь нерозбірливе бурмотіння. Неквапно спустилася сходами та знайшла на кухні вечірніх співрозмовників. Тато метушився біля плити, а Ровван сидів за столом на моєму місці й попивав зі склянки воду. Божественні аромати заполонили повітря, запаморочили голову і вирвали з мого шлунку обурене гарчання.

Двоє поглядів тієї ж миті сконцентрувалися на мені.

— Доню!

— Алісіє!

Вигукнули вони майже одночасно. Його високість до того ж скочив на ноги й подався у мій бік.

— Як себе почуваєш? — поцікавився, поступившись мені своїм (моїм законним!) місцем за невеличким кухонним столом.

— Скаржитись не збираюся, — буркнула, спробувавши роздивитися, що там так смачно пахтить позаду батька. — Хоча ні, передумала: я страшенно голодна. Здається, якщо не поїм, то помру з голоду.

Пан Клоренс кілька разів розгублено моргнув, наче намагався визначитися: підіграти моїй легковажності чи прямо тут і зараз влаштувати серйозний допит. А тоді широко всміхнувся, вочевидь, вирішивши не тиснути на мене.

— Моя дівчинка. Зараз, дай мені одну хвилинку.

Ровван прочистив горло, і я перевела позір на нього. Він з деякою тривогою в очах вдивлявся в моє обличчя, а я читала по виразу його лиця численні невимовлені запитання.

— Потім, — прошепотіла самими губами.

Він неохоче змирився з цим. І ми троє продовжили успішно вдавати, наче нічого фатального не сталося. Хоча так і є, якщо не враховувати того, що я продала душу своєму вбивці і змушена служити йому, допоки виконаю умови свого контракту.

— Як довго я… е-е-е… спала?

За вікном лежать сутінки, отже, або дуже мало, або дуже багато.

— Добу. Я приніс тебе сюди вчора ввечері, — відізвався Ровван.

— Як ти мене знайшов? — нервово ковтнувши, запитала його.

— Варнакс привів мене до тебе.

— Ясно.

Я опустила голову на свої зціплені руки, почуваючись розбитою і як ніколи слабкою. Зараз мені не хотілося думати про все те, що сталося, але згодом таки доведеться. Потрібен новий план дій. Я мушу покінчити зі своїм завданням якнайшвидше й обірвати всі зв’язки з Люцифером, а також дізнатися про себе все те, що приховує батько. Він точно знає про мене більше, ніж я сама. І поки що він єдиний, до кого я можу звернутись і з чого можу почати розплутувати таємниці свого минулого. Більше я не знаю, де шукати відповіді.

Крім того, подобається мені це чи ні, доведеться відверто поговорити з Ровваном і прояснити йому всю ситуацію. Він більше не пересічна особа, й те, що я зараз у власному домі, а не в королівській в’язниці, лише доводить те, що він на моєму боці і йому можна довіряти. Хоча пунктик з довірою, мабуть, у мене тепер завжди буде порожній, надто після грандіозного диявольського обману.

Хоча чого я очікувала від володаря пекла? Він бог брехні та буквально живий символ зради. З огляду на це, мені варто підготуватися до того, що його підступи не скінчилися. Я більше не можу дозволити собі легковажити, думати потрібно далеко наперед, якщо не хочу, щоб у цьому рівнянні з’явилося ще більше невідомих.

— Смачного! — побажав нам батько, коли перед кожним з’явилася своя порція вечері.

Ми почали мовчки їсти. Атмосфера була якщо не напруженою, то точно важкою. В повітрі буквально відчувалися невимовлені запитання, й мені залишалося тільки здогадуватися, хто з нас трьох не витримає першим.

— То ви двоє… — батько перевів багатозначний погляд із Роввана на мене.

Я так і думала, що він здасться раніше за нас. От тільки тему розмови обрав доволі неочікувану.

— Напарники.

— Друзі.

Вимовили ми одночасно з його високістю.

«Друзі?» — звела до нього брови.

— Ми працюємо над однією справою і доволі непогано ладнаємо, — вдався до непотрібних деталей чоловік.

А поговорити про це, поки я була у відключці, вони не встигли? Це позбавило б мене потреби брати участь у цій страшенно незручній розмові.

Батько позирнув на мене з сумішшю недовіри й задуми. За мить його лице проясніло й він із помітним полегшенням видав:

— Я радий, доню, що ти дослухалась до моїх слів, — він із незрозумілим натяком пограв бровами і по-змовницьки мені підморгнув.