Розділ 25

Я задрімала.

Зрозуміла це, коли, відчувши чийсь невагомий доторк, розплющила очі й побачила навпроти себе Роввана. Я не помітила, коли він повернувся, і не знаю, як довго знаходився поруч.

— Що це ви робите? — поцікавилася хрипким після сну голосом, заставши руку чоловіка біля мого обличчя.

Вона пахла ліками.

— Вибач, не хотів тебе розбудити. Ти не змастила рани на обличчі маззю, кров на них уже запеклася, тому вирішив трохи попіклуватися про тебе.

— Овва, ви кожного пораненого так обслуговуєте? — приховала за насмішкою приємне відчуття тепла, що розлилося в грудях через цей неочікуваний прояв турботи.

— Не кожного, ти особлива, — легка усмішка прикрасила втомлене чоловіче обличчя й розгладила зморшки на чолі.

Я мимоволі залюбувалась: Ровван у тьмяному світлі настінних світильників здавався таким простим і… вродливим. Витонченими рисами його лиця, дарма що трохи змарнілого, хотілося милуватися, не шкодуючи на це хвилин. А коли він на мить відвернувся, щоб покласти на тумбу баночку з маззю, я зловила себе на думці, що не проти була б провести пальчиками по ідеальній лінії його підборіддя.
Божевільні думки, і я, мабуть, геть утратила здоровий глузд, якщо думаю про таке.

— О-о-о, ви й не уявляєте, наскільки, — протягнула гірко, змусивши себе відвести погляд.

— Та невже? — удавано здивувався його високість.

— Ага. Мій дар — не найбільший із моїх секретів.

— У твоїй шафі є й інші скелети?

Я пригадала ту нашу розмову в борделі й подумала, що в цього чоловіка напрочуд хороша пам’ять.

— Повно. І не лише метафоричних. Ви б жахнулися, якби пізнали мене справжню. Тому не обманюйтеся цим гарненьким личком, — я обвела пальцем власне обличчя, — за ним ховається монстр. Той голос мав рацію: я — монстр. І ніщо цього не змінить.

Я важко зітхнула. Подумки насварила себе за надмірну говіркість. Але в цей момент моя душа, здавалося, тріщала, як надколота ваза, що от-от розсиплеться на сотні дрібних уламків.

Звідки в мені взялася ця слабкість? Чому раптом я сама собі стала такою огидною? Мене й раніше називали вбивцею і монстром, але чому саме тепер це справило на мене такий важкий ефект?

— Гей, — Ровван підхопив мене за підборіддя і змусив підвести погляд, — не знаю, що ти там чула у своїй прекрасній голівці, але ти не монстр. То була магія, обман.

— Ви мене не знаєте, — заперечила.

— Я знаю тебе достатньо, щоб бути впевненим у цьому.

— Ви помиляєтеся, — горло здавило спазмом, а в носі завирували неприємні мурахи. Такою нікчемною я, мабуть, ніколи в житті ще не почувалася. — У всьому світі немає жодної людини, яка б знала мене справжню. Навіть я сама себе не знаю, бо вся моя реальність побудована на брехні та ілюзіях. Інколи здається, що в мені вже не залишилося нічого справжнього — і це лякає. Я так втомилася прикидатися, так втомилася боротися. Я ненавиджу своє нікчемне життя, ненавиджу себе і ненавиджу свою слабкість. Ви питали, чому я не обрала інший шлях? Я злякалася. Злякалася. Усі, кого коли-небудь любила, покинули мене, і це стільки разів розбивало мені серце, стільки разів робило боляче, що я… змушена була піти на жертви, щоб не відчути того болю знову, — змахнула непрохані сльози і, знаючи, що роблю велику дурість, про яку згодом неодмінно пошкодую, продовжила тремтливим голосом виливати душу людині, якій ще кілька годин тому зовсім не довіряла: — Я ніколи не знала своєї матері й, дивлячись на щасливих дітей в обіймах їхніх батьків, не раз запитувала тата про жінку, яка мене народила. Він не вигадав нічого кращого за історію про прекрасну фею сновидінь, що подорожує світом і дарує дітям гарні сновидіння. І я довго вірила в цю безглузду маячню, охоче поринала в сон, щоби побачити там прекрасний образ жінки, яку щиро вважала своєю матір’ю. Але то був лише плід моєї уяви. Ілюзія, яка розбилась об стіну реальності, коли батько зізнався, що мати нас просто покинула. Навряд чи ви зрозумієте, як це — у п’ять років відчути себе непотрібною...

Я прочистила горло. Говорити було важко, як і згадувати про найскладніші моменти мого життя. Але зараз мені так хотілося виговоритися, так хотілося полегшити собі цю ношу, попри те, що знала: всього однаково розповісти не зможу.

Ровван, здавалося, зрозуміє мене, як ніхто інший. Адже певною мірою ми з ним схожі. Ми обоє втратили себе, обоє пережили тяжкі трагічні події, обоє загубились між правдою та брехнею, і обоє самотні зі своїм горем.

— А потім у мене з’явилася кішка. Зої, — провадила я далі, мляво вичавлюючи з себе слова. — Вона стала моїм першим справжнім другом. Тоді я не вміла ще контролювати свій телекінез. Ви й не уявляєте, як часто батько літав будинком і скільки синців отримував у процесі таких неконтрольованих польотів. Саме тому більшу частину часу він замикав мене в кімнаті. Інколи я годинами сиділа під замком в очікуванні його повернення з роботи. Він не міг довірити нашу маленьку таємницю ще комусь, тож слуг у нас не було. У нас були тільки ми, і коли тато одного дня приніс Зої, я не знала себе від радості. Вона була ще геть кошеням. Безсилим, дурним і… крихким, — я звела на Роввана скляний погляд і просто зізналась: — Я вбила її. Саме я забрала її невинне життя. Того вечора почалася страшна гроза, батька не було вдома, свічки погасли — і мені раптом здалося, що тіні в кімнаті ожили. Я злякалась, а яскраві емоції завжди слугують рушієм для магії. Речі довкола здійнялись у повітря й наче збожеволіли, вони почали літати кімнатою, а разом з ними Зої. Я намагалася її впіймати, намагалася взяти під контроль магію, але сірошерсте тільце вилетіло з вікна другого поверху ще до того, як мені це вдалося. А мені, хай йому грець, таки вдалося опанувати свій дар тієї жахливої миті.