Розділ 24

У звичайних хробаків, наскільки мені відомо з батькових розповідей, чутливий передній сегмент тіла, бо там розташований мозок. Крім того, ці створіння бояться світла й орієнтуються за таких умов у просторі дуже погано. Сподіваюся, ця почвара нічим не відрізняється від своїх звичайних родичів і не є безсмертною. Інакше нам просто каюк.

— Я візьму його на себе, а ви валіть звідси! — вигукнула на ходу.

А тоді з розгону вискочила на огидно слизьке тіло істоти, що зайняла майже весь простір від правої стіни до лівої, та всадила в неї одразу два своїх кинджали. Мої ноги зависли на відстані пів метра від землі, і я відчула себе лялькою, якою почали несамовито бовтати.

Ровван зробить мені велику ласку, якщо зникне з горизонту й дасть можливість застосувати магію чи прикликати Варнакса. Інакше без шансів.

— Ще чого!

Хто б сумнівався, що він буде слухняним хлопчиком!

Хробак знову заревів і почав активно звиватися, загрожуючи скинути мене з себе, а тоді просто задавити масивним тілом, як набридливу комаху. Довелося зосередити всі сили на тому, щоби втриматися на місці, але гострі леза, трясця їм, почати сповзати донизу, розпорюючи тонку шкіру, як масло. І тут мені б потішитись, але порізи взялися гоїтися, щойно метал перестав заважати двом обривкам шкіри зчепитися разом.

Святі бубонці!

— Алісіє, вбік! — крикнув позаду його високість, і я машинально виконала цей наказ, звалившись на підлогу й беркицнувшись ліворуч.

Мої кинджали залишились у тілі істоти, тож я поквапилась озброїтися тим єдиним, до чого змогла дотягнутися, — кочергою.

Ровван тим часом підбіг до хробака й полоснув його тіло мечем ледве не навпіл. Але він до цього не бачив того, як ця сволота зцілюється, а тому геть не очікував, що вона за долі секунди склеїть майже розрубані частини тіла докупи, а тоді атакує своїм хвостом збоку.

— Обережно! — викрикнула, зачепивши ногу чоловіка кочергою та смикнувши на себе якраз вчасно, щоб той встигнув уникнути удару.

Чоловік упав на підлогу, а хвіст істоти підлетів догори, очевидно взявши намір розчавити свою жертву. Моє серце пропустило удар, утім Ровван, на щастя, встиг відкотитися й навіть знову зайняв вертикальне положення.

— Де, в біса, охорона? — важко дихаючи, лайнувся він, щойно ми порівнялись.

— Якщо досі ніхто не з’явився, мусимо розраховувати тільки на себе, — я окинула швидким поглядом позу черв’яка та збагнула, що його тіло цілком можна використати, як трамплін. — Зараз мені треба, щоб ви відвернули його увагу.

— Простіше простого, — Ровван до хрускоту розім’яв шию.

— А ще мені потрібен ваш меч.

Без жодних запитань його високість простягнув мені свою зброю, що стало виразним жестом його довіри. Я це оцінила. Віддавши йому натомість кочергу, крикнула “зараз!” — і помчала до хвоста істоти. Ровван ринув у протилежний бік.

Знову вискочивши на слизьку шкіру, щодуху помчала по завитку пружного хвоста і ледь не втратила рівновагу, коли й без того нестійка опора почала рухатися. Істота, відчувши мене на собі, відвернулася від його високості й повернула свою зубасту пащеку просто до мене. Зблизька вона виявилася ще жаскіша, бо, крім смердючих рядів лез, готових пережувати мене, як свіжу вафельку, я більше нічого не побачила: ні очей, ні носа — тільки смертоносно гострі зуби.

Черв’як видав оглушливий крик, забризкавши мене слиною, а тоді атакував. Я на це й сподівалася, тому в потрібний момент повернула меч лезом доверху й прохромила горлянку істоти наскрізь, щойно та спробувала мене проковтнути. Тіло монстра під моїми ногами здригнулось, а тоді обм’якло. Голова без жодних ознак життя звалилась на підлогу. Я побоялась виймати меч — що як черв’як знову зцілиться? — зате повернула собі свої кинджали та спустилась до Роввана.

— Ви як? — запитала тремтливим голосом.

Викид адреналіну змусив моє серце шалено битися, а тіло зрадницьки тремтіти. Мені б дуже не хотілося зараз здатися наляканою. Хоч я таки налякана. Не кожен день, знаєте, мене намагається вбити черв’як-гігант. З якого такого пекла ця почвара вилізла?

— Це ти в мене, бляха, запитуєш? — прошипів Ровван розлючено, відкинувши кочергу й недобре різким кроком попрямувавши в мій бік.

Я радше відчула, ніж почула чи побачила, як щось позаду заворушилося. Й ошелешений вираз обличчя його високості не залишив жодних сумнівів у моїй найгіршій здогадці.

Я зробила передчасну річ — розслабилась і втратила пильність.

Те, що сталося далі, відбулося надто швидко, щоб я встигла бодай якось зреагувати.

— Алісіє! — крикнув застережливо Ровван.

У цей же момент щось важке зацідило мені в спину. Повітря зі свистом вилетіло з легень, а сила удару відкинула моє тіло до протилежної стіни, а точніше — вікна. Ровван намагався піймати мене, сповільнити своїм тілом, та натомість зробив величезну помилку, бо наступної миті ми обоє зірвались із самого вершечка вежі й полетіли просто назустріч землі.

Праве плече спалахнуло пекельним болем, зіштовхнувшись зі склом, але я свідомо прийняла весь удар на себе, коли руки чоловіка намертво замкнулись на моїй талії. В очах на мить потемніло, а вуха заклало від різкої зміни тиску під час падіння, що ненадовго дезорієнтувало мене. Коли до землі залишалися лічені метри, Ровван несподівано крутнувся й опинився знизу — безглуздий учинок, який не зміг би вберегти нас від смерті. Але помирати сьогодні я не збиралась, як і не збиралась відпускати цього чоловіка до Зали Двох Істин. Він мусить жити й допомогти мені знайти вбивцю, а потім нехай хоч кожен день ризикує собою заради когось.