Розділ 22

— Чорти б побрали цю високість! — процідила роздратовано крізь зуби, звалившись у крісло навпроти Дайвіна.

— Як успіхи? — флегматично поцікавився той, не вражений моїм лайняним настроєм.

— Препаскудно, — поділилася, зарившись пальцями у волосся та скуйовдивши й без того нерівні локони.

Косу сьогодні заплела надто туго, тож не дивно, що під кінець дня голова почала волати від обурення. Довелося розпустити зачіску.

— Я знову не нарила нічого корисного на того вельможу. Але це не найгірше, що зі мною сталося за сьогодні. Якщо ти досі не в курсі, Ровван попросив мене провести з ним наступну ніч.

Дайвінові брови поповзли на лоба. Я очікувала такої реакції, але він знає мене достатньо добре, щоб розуміти, що підтекст у цих словах є не більше, ніж просто веселою семантичною грою.

— А ти, я бачу, не нудьгуєш, — прокоментував стримано. — Нічого я не чув, тому давай розказуй.

Він відсунувся у своєму кріслі й завбачливо дістав з однієї з шухляд чистий стакан і графин із ромашковим чаєм.

Я всміхнулася, згадавши, як переплутала його з віскі.

— Ровван зволів зіграти роль наживки: хоче розвести нашого вбивцю на якісь дії. Спонукати зробити помилку. Він попросив мене залишитися в замку для страховки, але я вважаю, що це лише відмовка. У нього мають бути зовсім інші мотиви відносно мене, інакше цей вибір видається нелогічним, зважаючи на те, що найсильнішим фізично у нашій четвірці є Моріс. Він зіграв би роль захисника значно краще за мене.

— Може, він просто кинув на тебе оком? — не приховуючи глузливого настрою, сміливо припустив Стоббат.

— Не сміши. Де Ровван, і де я.

— Якщо у всій цій історії тебе бентежить тільки це…

— Якщо продовжиш верзти маячню, — загрозливо помахала пальцем, — я нацькую на тебе Варнакса.

— Облиш, ти цього не зробиш, — відмахнувся Дайвін.

— Твоя правда, не зроблю. Проте більше ти мене тут не побачиш.

— О, це хороший стимул таки продовжити верзти маячню, — на мене кинули красномовний погляд, мовляв: не думай, що твоя компанія приємна більше, ніж нестерпна.

Але що поробиш, Дайвін мій єдиний справжній друг, дарма що старий, як чорт. Ніхто поза цим кабінетом більше не знає справжньої Алісії Клоренс. І ні з ким більше я не можу бути самою собою. Це втомлює.

— Ти нестерпний, — закотила очі, але, мушу визнати, ця маленька розмова змусила мене трохи розслабитися.

— Хто б казав, — пирхнув чоловік, відпивши трохи свого напою. — Скільки ми вже знайомі? Майже дев’ять років, і ти добряче виросла за цей час. Стала розкішною жінкою зовні, але ось тут, — він торкнувся вказівним пальцем правої скроні, — і ось тут, — опустив цю саму руку на серце, — досі залишаєшся дурним самовпевненим дівчиськом. І дивишся на світ дитячими очима, тож інколи буваєш іще нестерпнішою.

— Дитина б не стала вкладати угоди з дияволом і полювати на його боржників, — завважила резонно всупереч.

— Але саме це ти й зробила. Моя донька у шістнадцять заплітала подружкам коси й випікала тістечка.

— У нас із нею були різні дитинства, — стенула плечем і кинула на Дайвіна гіркий погляд: — Їй пощастило народитися звичайною людиною та майже не застати жахіть війни. А мені довелося ховатися від світу в стінах власного будинку й молитися, щоб інквізитори не завітали до нас одного дня з моїм ім’ям у списку смертників. Я жила у страху кожен гівняний день після того, як… — я замовчала, не наважившись знову дістати з глибин пам’яті свій найжаскіший спогад, а тоді зробила глибокий вдих і закінчила: — Ти знаєш, що мені довелося пережити, тому не варто порівнювати мене і свою дитину.

— От саме це я й маю на увазі, коли кажу, що ти досі дивишся на світ дитячими очима, — чоловік подався вперед і ввіп’явся в мене пронизливим поглядом. — Дозволь мені бути відвертим. Я знаю, що тобі дотепер страшно, хоч як ти намагаєшся вдавати з себе хоробру. Цей страх знову і знову змушує тебе робити неправильний вибір, знищує зсередини. Ти й понині ділиш людей довкола на добрих і поганих, а світ — на біле і чорне. Вважаєш усіх ворогами, боїшся комусь довіритися чи показати себе справжню. Це неправильно. Ти давно виросла, стала сильнішою. Ти більше не беззахисна дитина, яку можна легко заловити на дитячому майданчику та закувати в кайдани…

— Раджу тобі замовкнути, Дайвіне, — попередила похмуро, стиснувши руки в кулаки. Усього на мить із моїх спогадів виринула та мерзенна картинка, пропахла сирістю підземелля та застояним блювотинням, але цього вистачило, щоб мене кинуло спершу в жар, а тоді в колючий холод. — Не смій при мені більше згадувати про це. Ти, як ніхто інший, знаєш, що та рана досі гноїться.

— Це відбувається, бо ти не можеш відпустити минулого, — невгамовно повів далі чоловік, хоч і значно м’якшим тоном. — Твій батько врятував тебе, й тепер ти думаєш, наче щось йому винна, але це не так. Твоє прагнення захистити його, безперечно, гідне поваги, як і твоя самопожертва, але він цього б не оцінив. Він зненавидів би себе, якби знав, яку ціну тобі доводиться платити за кожен його наступний подих.

— Саме тому він нічого не знає, — проказала напружено й додала з притиском: — і ніколи не дізнається.

— Правда зробила б його нещасним. Але та брехня, у якій ви зараз живете, робить нещасною тебе.