Розділ 21

Архів Департаменту стратегічних розслідувань розкинувся глибоко під землею кілометровими залами-секціями з різними рівнями допуску. Найближче до виходу розмістилися ті, що мають загальний доступ, але десь приблизно після третьої читальної зали починаються секції, чиє відвідування потребує певного дозволу від керівництва. Усього існує три рівні цих дозволів: жовта картка, помаранчева та червона. Утім останньою володіють лише деякі керівники управлінь, Стоббат, генерал Бейліс і король із кількома втаємниченими особами. Моя скромна персона в цей список щасливців, на жаль, не входить, та мені й інших двох рівнів цілком вистачає, тож я не жаліюсь, хоч інколи цікавість таки гризе.

Поза тим охоронна система архіву влаштована таким чином, що кожен його рівень захищений особливим рунним колом, котре зчитує аури відвідувачів. В основі кожного з цих кіл закладені відбитки аур лише допущених працівників, тож магія може легко виявити порушника. Працівники без відповідного рівня допуску не зможуть пройти далі третьої читальної зали, за якою починається жовта зона, а я зі своєю помаранчевою карткою, що логічно, не зможу перетнути поріг сьомої, бо далі стартує червона. Захисна магія, зчитавши мою ауру, просто не знайде її у своїй магічній базі даних і зафіксує порушення, за котре згодом доведеться відповідати у камері допитів. Так, тут усе аж настільки серйозно влаштовано.

Навіщо ж тоді ці кольорові картки, якщо магія відстежує аури, запитає хтось спостережливий? А я відповім, що охоронне закляття бачить лише, дозволено чи ні проходити відвідувачу далі. Однак воно не може визначити, хто саме з працівників вирішив поцікавитися забороненою літературою. Й саме задля того, щоб ніхто не прикривався чужим іменем (адже архівісти не можуть знати в обличчя кожного працівника Департаменту), створили іменні пропуски, які генерал Артеміс Бейліс затверджує особисто. На моїх картках зазначено мої дані, але вони зникнуть, якщо якусь із них візьме до рук хтось інших. Тож ця дрібничка — не більше, ніж іще один спосіб суворого контролю. Чим він складніший і заплутаніший, тим важче його зламати.

Спустившись вузькими гвинтовими сходами до вхідної зони, кивком привіталася з двома охоронцями й одразу попрямувала до архівіста, що безсоромно задрімав у своїй пропускній будці.

— Доброго ранку! — привіталась, перед тим навмисне гучно прочистивши горло.

Різко перервавши тихе хропіння, немолодий чоловік здригнувся й витріщився на мене сконфуженими сонними очима, немов намагався в цей момент збагнути, де перебуває і чого я від нього хочу.

— Де я можу знайти фонд дев’ятсот сорок вісім?

— Будьте ласкаві показати пропуск помаранчевого рівня, — хрипким після сну голосом попросив архівіст, опісля натягнув на горбатий ніс добряче протерті окуляри на тонкому шкіряному ланцюжку і прискіпливо оглянув пред’явлений мною пропуск на наявність особистої печатки Бейліса.

— Майор Алісія Клоренс, режимно-секретний відділ, — вказала необхідні для реєстрації дані, щоби пришвидшити процес моєї ідентифікації, коли чоловік мовчки дістав з-під столу свій грубий журнал і чорнильну ручку.

Він неспішно й акуратно вивів кожну літеру, що забрало чимало часу, але не вбило моє терпіння, а тоді скоромовкою повідомив:

— За п’ятою читальною залою на шостому перехресті поверніть ліворуч і відрахуйте вісімнадцять рядів. Ваш ряд дев’ятнадцятий, орієнтуйтеся на нумеровані таблиці на стелажах, — мене зміряли оцінливим поглядом з-під лоба, а тоді сухо поцікавились: — Супровідник потрібен?

Я помахала головою.

— Чудово. Всього вам найкращого! — мій неприязний співрозмовник показово відкинувся на спинку свого старенького крісла й, заклавши руки на грудях, видно, знову задрімав.

Не найприємніший архівіст, якого я зустрічала, але його цілком можна зрозуміти: роботі тут не позаздриш. Завжди тихо, самотньо, темно… Я б давно з глузду з’їхала.

Минувши реєстраційну будку, неспішно поквапилася вглиб архіву. Перші стелажні ряди з загальнодоступною літературою ідеально рівними, проте перерваними вертикальними лініями поповзли далеко вперед і зовсім скоро злились із темінню приміщення. Книги та й будь-які інші папери не люблять світла, тому освітлення тут зовсім скупе, але принаймні читальні зали оснащені достатньою для комфортного читання кількістю ламп.

Адміністрація суворо стежить за дотриманням належних умов тутешнього середовища, адже це місце не просто мозковий центр Департаменту — це, скажу за аналогією до недавніх слів Адель, те саме безцінне сховище спогадів усієї Теаліції, без якого наше королівство стало б примарою на полотні історії. Подекуди суб’єктивізоване — вважай, викривлене — деякими непрофесійно упередженими істориками, але від того не менш значуще. На полицях цих нескінченних стелажів зібрано стільки всього, що до вечора можна перераховувати: стародруки, рукописи, хроніки, біографії, судові справи, слідчі досьє, подушні списки, особові справи колишніх і теперішніх працівників ДСР, плани міст і сіл, земельні кадастри, всі можливі звіти, протоколи, заяви, кадрові документи і багато, багато іншого. Чимало з цього скарбу залишилося ще з тих буремних часів, коли королівська канцелярія, володіючи чималою владою, намагалася зосередити у своїх руках якнайбільше контролю. Саме тому тут так багато особових справ і навіть реєстраційних шлюбних документів: влада суворо стежила за тим, щоб роди, в яких народжувалися Обдаровані діти, не мали продовження й не породжували нові сім’ї. Бур’ян виривають з корінням — цим висловом вдало можна описати вбивчу політику останніх кількох сторіч.