Розділ 20

— Нічого. Я не бачу абсолютно нічого і, визнаю, таке зі мною відбувається вперше, — розгублено відзвітувала Адель після, як виявилося, невдалої спроби зазирнути у спогади Роввана.

Як і минулого разу, ми розмістились у кабінеті Стоббата, і той із цим легко змирився.

— Може, твій дар перестав працювати? — висловив Моріс ліниве припущення.

Адель кинула на нього похмурий погляд, і я подумала, що через своє невігластво цей чоловік скоро заробить собі ще одного недруга, щоб не сказати драматично ворога.

— Можемо на тобі зараз перевірити, — гукнула я з протилежного кінця кабінету, де кожного видно, як на долоні.

— Гадаю, твої секрети цікавіші, Клоренс, — осміхнувсь мені напришкувато у відповідь Матіус.

— Можливо… — вклинився в іще не розбурхану суперечку Ровван навмисне підвищеним тоном, — ти нічого не бачиш, бо я втратив ці спогади назавжди? Адже їх могли стерти зумисно, наприклад, магічним чином?

Ваттлер задумалась, так і не вдягнувши назад свою рукавичку, чим добряче залоскотала мені нерви.

— Гіпотетично такий варіант можливий, — визнала вона після нетривалих роздумів, — якщо припустити, що містом гуляє незареєстрований особливий із даром впливати на людський мозок. Але це малоймовірно, хоч і не неможливо. Крім того, мій дар раніше завжди — завжди і з усіма! — спрацьовував, незалежно від того, чи пам’ятала людина про скоєне, чи ні. Для мене жодні амнезії ніколи не слугували якоюсь проблемою. Розумієте, наші спогади — це не пляма на мозку, яку можна просто витерти. Вони стають нерозривною частиною нас самих і поєднуються у зв’язки, які людям складно осягнути. Амнезія — це наслідок розірвання таких собі “каналів доступу” до сховища нашої пам’яті. Я… е-е-е… спробую пояснити простіше. Уявіть собі величезний архів із тисячами дверей, які ведуть до кожного окремого спогаду. І уявіть, що до цього нескінченного коридору з дверима ведуть одні-єдині двері. Зараз вони зачинені, й ви, ваша високосте, втратили ключ, який міг їх відчинити. Мою ж магію можна описати як зв’язку з дублікатами. Я можу відчинити будь-які двері будь-чийого архіву. Але не вашого, — останнє Адель додала з неприхованою прикрістю, і я мимоволі задумалась над причиною цієї аномалії, хоча навряд чи зможу дійти якогось корисного висновку. Зрештою, магія розуму не моя спеціалізація.

— Отже, існує велика ймовірність, що в мене не звичайна амнезія, — зробив невтішний висновок Ровван.

Він сановито засів у кріслі, котре я займала минулого разу. Інше вільне дісталось Адель. Ми з Морісом залишилися стояти по різні боки кімнати, й уперше за останні кілька років я подумала, що тут доволі тісно. Зрештою, цей маленький кабінет не призначений для подібних зібрань, тож нам таки доведеться пошукати інше місце з достатньою кількістю сидячих місць і вільного простору.

— На жаль, саме так, — розвела безсило руками Ваттлер.

— А що сказав цілитель? Він пробував вас зцілити? — якщо він робить такі дива зі смертельними ранами, то, мабуть, здатен впоратись і з амнезією, нехай і не зовсім звичайною, як усі тут припускають. Хіба ні?

Його високість відповів мені не озирнувшись.

— Він сказав, що за результатами аналізів я цілком здоровий. Якщо на мою пам’ять справді вплинули магічно, він цьому не зарадить.

— Сумніваюся, що все було саме так, — висловила контрарну загальній думку. — Навіщо вбивці залишати вас живим і витрачати час та сили на абсолютне знищення спогадів, знаючи, що без допомоги ви однаково довго не протягнете? Він не міг знати напевне, що хтось встигне вас врятувати. Отже, не переймався тим, чи виживете ви взагалі.

— У цьому є сенс, — погодився зі мною Матіус, задумливо почухавши дводенну щетину, а потім сплеснув у долоні, пожвавившись. — Гаразд, це питання поки залишається відкритим. Не бачу сенсу витрачати час на безглузді теорії, коли в нас і без того достатньо матеріалу для роздумів.

— Почнемо з теми Консолаторію, — позіхнувши вкотре за цей ранок, взяла слово Адель, — минулої ночі я переглянула спогади тих, кого нам вдалося затримати. І от що дізналася в результаті: мадам Доркас, тепер уже покійна власниця Консолаторію, з деким тривалий час листувалася; її слуги не читали тих листів і не знають, хто був адресатом, але їм відомо, що ті двоє уклали угоду. Суть цієї угоди полягала в тому, що в заздалегідь домовлений час Доркас мала стимулювати пологи однієї зі своїх куртизанок, а згодом інсценувати смерть новонародженого. А точніше — новонароджених. Мадам змусила всіх у будинку втіхи вірити, що її майбутня жертва вагітна двійнею, щоб у момент, коли її спільниця з’явиться зі ще одним новонародженим малям через таємний хід, ніхто не здивувався наявності другого дитяти. Цей трюк вони, власне, і провернули, а потім позбулися породіллі, як непотрібного свідка, бо з самого початку та відмовилася ризикувати життям своєї дитини в інтересах мадам Доркас. Потенційна вбивця з дитям, яке, я не сумніваюсь, і є зниклим первістком його величності, мала ідентичний вигляд з повитухою, котра приймала в куртизанки пологи. Ця жінка з обома дітьми зникла з місця злочину в непримітній міській кареті. Слуга, на ім’я Лукас, бачив обличчя візника, тож і я тепер його знаю, а отже, зможу впізнати. Що ж до ціни цієї співпраці, то за свою допомогу мадам отримала те, що Алісія знайшла в потаємній кімнаті. Деліріума, який, на думку слуг, є душею мертвої доньки власниці Консолаторію. Дівчинка сім років тому стала жертвою самосуду підпільної інквізиції, і з того часу її мати захворіла ідеєю знайти вбивцю. Вона перетворила власний будинок на Консолаторій і непомітно збирала різного роду інформацію на колишніх інквізиторів та й загалом на багатьох членів аристократії. Весь зібраний компрометувальний матеріал уже конфіскували з її сховку в будинку втіхи. Думаю, найближчим часом наші колеги проведуть кілька гучних арештів.