Розділ 19

Ще якусь мить я продовжувала тупо стояти, намагаючись впорядкувати свої безладні думки, а тоді вирішила, що без келиха чогось високоградусного навряд чи зможу переварити почуте й побачене. А тому взяла курс на вихід, і першим, що сказала, уздрівши його високість, було не вкрай ввічливе:

— У цьому замку є що випити? Крім води й лікувальних настоянок.

— А як же ритуал? — скинув бровами Ровван.

— Я його вже провела.

— Так швидко?

— Жартуєте? Мене не було близько пів години.

— Це ти, мабуть, жартуєш, бо я чекаю тут менш як хвилину.

Тепер уже здивування відбилося на моєму обличчі, але його високість не став одразу про все розпитувати, тільки кивнув іти за ним. На щастя, далеко сунути не довелося, ми досягли протилежного кінця коридору і ввійшли до кімнати, виконаної в суворих коричнево-чорних тонах. Вона, найімовірніше, правила тут за вітальню чи гостьову приймальню й була доволі простора та затишна: навпроти вхідних дверей цілу стіну заміщало панорамне вікно, тепер частково заслонене важкими ідеально випрасуваними шторами; уздовж лівої стіни тяглися височенні стелажі, повністю заставлені книгами; праворуч посеред панельної стіни в масивному каміні ліниво потріскував вогонь, а навпроти стояло два м’які оксамитові крісла, розділені скляним журнальним столиком, на котрому хтось залишив пляшку недопитого віскі та пустий стакан. Ровван попрямував саме туди, минувши чорний розкішний шкіряний диван, що займав найбільше простору по центру вітальні. Проте, перш ніж сісти в одне з крісел, він наблизився до креденса, який розмістили між вікном і каміном, та дістав звідти ще одну чисту склянку.

— Віддаєш перевагу віскі чи полюбляєш щось інше?

— Віскі згодиться, — зітхнула я, без дозволу впавши у праве крісло.

Ровван, простеживши за цим, неоднозначно пирхнув. Я скосила на нього погляд.

— У це складно повірити, але я знайома з манерами, — сказала на свій захист. — Але ж вам, переконана, від цього ні жарко, ні холодно. А в мене є інші важливі речі, про які справді варто турбуватися.

— І наскільки все погано? — чоловік опустив чисту склянку на стіл, наповнив її рівно наполовину й посунув у мій бік.

Варто віддати йому належне: замість того, щоб валити запитаннями, він із героїчною терплячістю очікує, поки в мене розв’яжеться язик. Це така обережна спроба втертися мені в довіру чи перевірка на чесність? Хай там як, із правдою слід бути вкрай обережною, щоб не бовкнути, бува, чогось зайвого. Дарма що на титул зайвого в цій ситуації претендує майже все.

Чи повірив би його високість у те, що демони куди реальніші за звичайну страхітливу вигадку й чудернацькі легенди? Чи приписав би мені божевілля, якби сказала, що невідомий убивця, вірогідно, скористався тілом немовляти, як вмістилищем для істоти, древнішої навіть за самого Люцифера? Чи сприйняв би за правду жаску оповідь про Іркаллу — замкнену небесними правителями гробницю первісних підземних божеств? Чи повірив би в мої чисті наміри, дізнавшись про наявність секретів, які я не зможу перед ним чи будь-ким іншим відкрити?

Без реальних доказів навряд чи. Утім… як ця віра мені допоможе? Правда тільки ускладнить нам усім життя, бо я не зможу пояснити свою обізнаність, не оголивши справжнього єства, а це не що інше, як крок до прірви самознищення. Люди й досі не можуть вжитися з Обдарованими, не важко уявити, якою виявиться їх реакція на слуг самого диявола.

Я похитала головою і зробила глибокий жадібний ковток віскі. Рідина обпекла мені горло, але зовсім скоро це відчуття поступилося приємному теплу у шлунку. Думки мої миттєво не прояснилися, авжеж, однак почала ретельно добирати слова, коли нарешті заговорила.

— Я не дізналася, хто вбивця, але знаю, що проведений ритуал взято зі старовинного відьомського ґримуару. Прикликана мною проклята відьма показала мені уривок минулого, в якому дехто вже скористався цим ритуалом одного разу.

— І що ж то за ритуал такий? — Ровван упав у сусіднє крісло і прикипів до мене напруженим поглядом.

— Душообмін, — не стала приховувати.

Я обрала стратегію говорити вибіркову правду, щоб не загрузнути в брехні по самі вуха. Враховуючи той факт, що мені таки доведеться працювати в команді, я мушу піти на певні компроміси, інакше тільки ускладню собі життя. Вести подвійне розслідування означало б наразити себе на додаткову небезпеку, а це того не варте, коли під боком є особлива обдарована, здатна викрити мої таємниці на раз-два.

Отож, вибіркова правда.

І мінімум брехні.

— Хіба це можливо? — спохмурнів Ровван.

На його обличчі виразно читалася недовіра, чого я йому не ставила б на карб. У цього чоловіка є всі причини мені не довіряти, бо я ще жодного разу не дала вагомих зворотних причин для довіри.

— Досі я думала, що ні. Але, як виявилося, для магії немає нічого неможливого, — стенула плечем і зробила ще один ковток свого пекельного напою.

Складно уявити, що на нас чекає далі та як із цим боротися. А ще мене турбує Ві, а точніше та її спроба провести ритуал душообміну. Судячи з того, що я побачила, їй вдалося воскресити померлу доньку, але чи вижила сама жінка? І чи справді вона повернула в тіло дитяти його справжню душу? За словами Баеля, ворота Іркали вже раз здригалися, однак він сказав, що жоден даймон тоді не вийшов. Та чи є це насправді так? Що як демони помилилися, і двадцять п’ять років тому хтось таки втік із в’язниці, сотвореної богами в підземному царстві? Не дарма ж мені відьма показала оте видіння. Вона недвозначно натякнула, що нам слід чекати великих неприємностей, якщо не знайдемо її книгу. А зважаючи на те, що з Іркалли втік щонайменше один даймон, ці самі неприємності вже почалися.