Розділ 18

Зелене сяйво відьомських очей яскраво спалахнуло й заполонило собою весь простір довкола. Опісля світ, що мене оточував, почав змінюватися: мить тому я стояла посеред гостьової спальні у королівському замку Валборна, а вже тепер опинилася на якомусь узліссі в розпал дощових сутінків.

— Сюди, пане, сюди! — почула раптом стишене просто позаду себе і злякано озирнулася.

Повз мене пройшли двоє таємничих незнайомців: рудобородий чолов’яга, зодягнений у стару сіру халамиду, вів за собою більш статного чоловіка, вбраного в чорний балахон. Краплі води від цієї одежини відстрибували так, наче їх відштовхували невидимі маленькі руки, тож я зробила висновок, що її власник, найімовірніше, Обдарований. Вони мене не бачили, проте я могла їх і бачити, і чути.

— Ми розширювали тунель, як ви й веліли, пане, — схвильовано вів далі бородань, сміливо пірнаючи в зарослі лісу. Я вирішила йти слідом за ними. — Повели його лівий рукав попід лісом. Деліріуми не сунуться під землю, тож боятися нам нічого, але… Схоже… Схоже, ми копнули заглибоко.

— Переставай мимрати, Сайлосе, кажи вже, що ви там знайшли, — владно звелів пан.

Ми рухалися не стежкою, а буквально продиралися крізь терни та сплутане кущове гілля. Навіть попри нереальність ситуації, я відчувала їх жорсткість і колючість, тож намагалася бути обережною і проклинала подумки незвідану магію за її надміру реалістичне зображення минулого.

— Я й сам не знаю, ваша світлосте. Те місце — воно не схоже ні на що. Хіба на якийсь язичницький храм. Воно покинуте, але там є багато скарбів. Зараз самі все побачите, — гарячково запевнив слуга, а тоді метрів через тридцять кинувся до поваленого дерева.

Він усім тілом наліг на здоровенний стовбур, і я подумала, що це безглуздя — намагатися фізичною силою зрушити такого здорованя. Однак незнайомець домагався не цього, він змістив лише невеликий, рівно обрізаний з обох сторін шмат дерева, явивши нашій увазі неширокий прохід під землю.

— Далі слід рухатися тунелями: ми наблизилися до небезпечної зони, — повідомив пошепки, сторожко роззирнувшись.

Я й сама, памʼятаючи про реалістичність навколишнього середовища, напружено видивлялась лісових примар. Хтозна, чи в цьому дивному місці вони мене не зачеплять. Хоча… якщо ті двоє не помічають і не відчувають жодним чином моєї присутності, то й деліріуми не мали б.

Ця думка певною мірою мене заспокоїла.

Пан трохи постояв, мовби вагаючись, а тоді кивнув бороданю, щоб рухався першим. Той помахом руки створив невеличкий вогняний пульсар і запустив його в тунель, відтак спустився й сам. Його господар більше не зволікав і поквапився наздогнати поводиря.

Мокрі дерев’яні дошки, увігнані у вогку землю, під моїми кроками не видали жодного характерного звуку. Ми рухалися ще не зовсім надійним тунелем, минаючи укріплювальні конструкції з дерев’яних балок, які досі пахли лісом і молодою корою, вочевидь, лише нещодавно зрубані. І ця дорога зайняла в нас чимало часу. Не скажу напевне скільки. Ми постійно спускались, усе нижче й нижче, аж доки вперлись у товсту монолітну стіну, зруйновану достатньо, щоб крізь шпарину змогло прослизнути середньостатистичне людське тіло.

— Ми прийшли, пане, — вказав на діру рукою слуга, а тоді запустив у глиб темряви ще кілька вогняних пульсарів.

Мерехтливе світло скупо осяяло простору залу з купольною стелею, на якій залишились ледь помітні й нерозбірливі сліди фрески. Стіни ідеально рівним кругом оточили жертовний стіл, що розмістився в самому центрі храму на невисокому кам’яному постаменті. Але вільний простір довкола з’їдали хаотично розташовані колони з горизонтальними рядами глибоких ніш — такі собі неординарні стелажі, на чиїх полицях покоїлися найрізноманітніші речі: глиняні глеки, книги, коштовності, артефакти, скриньки, кістки й навіть людські черепи.

Тут не було довжелезних лав для парафіян, як у сучасних храмах. Не було вікон і балконів для хору, не було цели чи едикули — ніщо не натякало на образ божества, якому в цьому місці колись поклонялися. Але й тіньова відьма, якщо це місце справді їй колись належало, не є божеством, бо всі відьми — це лише божественні творіння. А проте, вона сама сказала, що ґримуар викрали з її храму. Не з домівки, а саме з храму.

Що б це могло значити? Дуже дивно і поки що нічого не ясно. Але цій пані очевидно не одна сотня років. Цікаво, звідки вона знає ту драматичну історію про сестринську зраду? Невже й справді була свідком тих давніх подій?

А втім, це неможливо: відьми, звісно, довгожителі, але тисячоліття нам не підвладні. Хоч я не можу знати напевне, чи справді цього вечора прикликала саме відьму.

Тим часом трансльована мені картинка почала розпливатися — змінюватися, формуючи нові образи: вже не двоє, а десятки людей снували величезним приміщенням, згрібаючи все, що тільки могли втримати в руках, у здоровенні тканинні мішки.

— Збирайте все, не пропустіть нічого! — командував рудобородий слуга під мовчазним наглядом свого господаря.

Тепер я бачила лице цього Обдарованого, засмагле, як у бувалого воїна, що пережив не одну подорож; розсічене грубим неакуратним шрамом з лівого боку, суворе й похмуре, як мулисте дно застояного озера. Незнайомцю на вигляд за людськими мірками було не більше сорока, короткого темного волосся ще не торкнулась сивина, але в сірому погляді відбивався нелегкий досвід пережитих буремних років.