Розділ 16

— Не знаю, як ти сюди потрапила, злодійко, але це було величезною помилкою, — застало мене зненацька грубе, змусивши повернутися до дверей.

Там із револьвером в руках, націленим на мене, стояла власниця Консолаторію — вбрана у строгу синю сукню одутла малоросла жінка з короткою світлою неохайною стрижкою, розкосими карими очима, горбатим носом і подвійним підборіддям. Її неприємне обличчя не виражало жодних емоцій, а погляд здавався геть пустим, тому важко було зрозуміти, про що вона в цей момент думає чи що відчуває. Але рука зі зброєю геть не тремтіла — і це багато що говорило про її характер і наміри щодо мене. Я не сумнівалася, що ця людина не побоїться вистрелити, от тільки смерть у мої плани цього вечора не входила.

— Та істота, — проказала я напрочуд рівним тоном, — деліріум, чи не так?

— Тебе це не повинно обходити, — огризнулася жінка й завела курок, очевидно взагалі не налаштована на жодні балачки.

Мої шанси на виживання за таких обставин здавалися геть мізерними, однак і я не була беззбройною. Захований під щільною тканиною сорочки ніж досі міг мені прислужитися, хоч і був не такий швидкий, як свинцева куля.

— Дивовижно! Як вам вдалося спіймати це створіння? — продовжила я небезпечним чином відвертати увагу мадам Доркас і наважилась розвернутися до неї боком, щоб непомітно дістати нагріте теплом мого тіла руків’я. — Поділитеся секретом? Прошу про це тільки з дослідницькою метою…

— Стулися і не називай мою доньку так зневажливо створінням, суко! — гарикнула озвіріло Доркас, і я зрозуміла, що часу на зволікання не залишилося.

Як не дивно, далі ми діяли одночасно. Я подалась убік, уникаючи ворожого прицілу, й метнула ніж у жінку, особливо не переймаючись тим, куди він влучить. А мадам, заревівши чи то від болю, чи то від люті, таки натиснула на спусковий гачок.

Пролунав постріл.

Моє праве плече спалахнуло пекучим болем, а перед очима заграли кольорові кола. Я не стримала смачної лайки, міцно стиснувши рукою місце поранення, але на ногах встояла. Це вперше мені довелося ловити власним тілом кулю і, хотілося вірити, востаннє.

Зробивши кілька неглибоких подихів, перевела слізний погляд на суперницю. Їй пощастило не так сильно. Лезо прошило заразі горло, ввійшовши у плоть по саме руків’я. Жінка тепер лежала на холодній бетонній землі: стікала кров’ю, очманілим поглядом витріщаючись на сіру стелю. Життя покидало її тіло разом із тонкими кривавими цівками. То була болісна і неминуча смерть, але довго ці муки, на жаль чи на щастя, не тривали.

Перш ніж я вислизнула в коридор, Доркас встигла зробити хрипкий і слабкий вдих. Видиху я вже не почула.

Перш ніж відшукати Роввана я, як могла, подбала про своє поранення. У раніше перевіреній кімнаті з ворохом речей знайшла старий шкіряний пасок і міцно затягнула його трохи вище місця поранення. Куля, на превелике щастя, пройшла навиліт, але сильна кровотеча не залишала сумнівів у скрутності мого становища. Та я сподівалася, що маю в запасі трохи часу, бо спершу мусила подбати про істоту, замкнену в тій скляній в’язниці. Хтозна, на що вона здатна поза межами лісу. Деліріуму тут не місце, його слід перемістити в надійніший сховок, поки наслідки цього ув’язнення не дали про себе знати. Саме тому далі, щоб не привертати зайвої уваги своїм паскудним виглядом, ледь не скавучи від болю, натягла поверх скривавленої сорочки знайдений на тих же стелажах старий темний светр і швидко попрямувала до сходів шукати підкріплення.

На нижніх поверхах царював неспокій. Усі присутні, ймовірно, почули звук пострілу, тож тепер хтось шукав його причину, а хтось налякано прямував до виходу. Біля вхідних дверей утворилася справжня товкучка, і в цьому хаосі рухомих тіл я намагалася відшукати когось знайомого. Та бодай Моріса з Адель. Вони мали б давно бути тут, але де ж їх чорти носять?

Скоро сюди прибуде міська варта. Таємні кімнати вона навряд чи знайде, але це все одно зав’яже нам на деякий час руки, адже я не певна, що довіряти пересічним законникам мою знахідку — ідея хороша. Найперше, про це слід доповісти Стоббату, а далі нехай сам вирішує, як діяти.

— Ось ти де! — вигукнув зненацька позаду мене Ровван, смикнувши за лікоть з пораненого боку.

З моїх уст зірвався глухий стогін, а світ довкола пішов обертом від раптового приступу болю.

Я похитнулася, ошелешена гостротою неприємних відчуттів.

— Агов, ти чого? — почула стривожене.

Однак проігнорувала ці слова, обережно вивільнила кінцівку й, намагаючись говорити рівним тоном, повідомила:

— Не повірите, що я знайшла. Ця навіжена мадам якимось дивом упіймала деліріума, — стишила голос так, щоб ніхто зі сторонніх його не почув.

Обличчя його високості набуло… сконфуженого вигляду.

— Даруй, — проказав він, прочистивши горло, — я не зовсім розумію, про що ти? Що таке цей деліріум?

Я, зізнаюся, розгубилась. На якусь мить узагалі втратила дар мови, до кінця не певна: мене так невдало розігрують, чи це дійсно правда.

— Ви й цього не пам’ятаєте? — спитала ошелешено, у відповідь отримавши ствердний кивок. — Здуріти можна.

Це ж як треба було вдаритися головою, щоб забути настільки елементарну річ. Це ж наче цілу расу з голови викинути. Таке взагалі можливо?