Розділ 14

Згаявши кілька секунд на те, щоби повернути собі самовладання, почала мізкувати над тим, як бути далі. Ми могли зосередитися на таємному проході та спробувати якось його відчинити, а могли витратити час на пошуки корисної інформації за межами цих ненормально червоних стін. І хай як сильно мені хотілося звідси звалити, вибір зупинила саме на другому варіанті.

— Ти справді вважаєш, що тутешні повії причетні до вбивства Алайни? — скептично запитав Ровван, почувши мій недоладний план дій.

— Я не вважаю, а підозрюю — це різні речі. І щоб ці підозри підтвердити чи спростувати, мені необхідно знайти докази винуватості чи невинуватості цих… гм, пані.

— А крові тобі не достатньо?

— Ні. Якщо виявиться, що вона таки належить її величності, нам однаково доведеться сюди повернутися. І допитати підозрюваних відкрито ми не зможемо, бо наша команда, якщо ви якогось дива не в курсі, працює неофіційно. Отже, потрібно буде діяти під прикриттям, а це зайві ризики та марна трата часу, зважаючи на те, що ми вже тут.

— У твоїх словах є зерно логіки, — не зміг не погодитися його високість.

— Я знаю, саме тому ми з вами продовжимо грати наші ролі за межами цієї кімнати.

Не скажу, що я була від цього в захваті, але й не могла так відверто знехтувати шансом перевірити це місце. Якщо Консолаторій усе ж якось пов’язаний зі смертю королеви, я про це неодмінно дізнаюся.

— І яка наша ціль? Які саме докази тобі потрібні? — мене втішила серйозність, з якою Ровван поставився до імпровізованого завдання.

Я гадала, домовитися з ним буде важче.

— Складно відповісти, — задумалась, а тоді, міряючи маленькими кроками кімнату, почала розмірковувати вголос: — Якщо в цьому місці й справді сталося щось, пов’язане з ранковим убивством, власниця Консолаторію абсолютно точно до цього причетна. Навряд чи б хтось із повій зміг провернути щось настільки масштабне без її відома. І я дуже сумніваюся, що ця мадам пішла б на такий ризик в ім’я якоїсь там ідеї. Найімовірніше, їй заплатили, однак це лише моє припущення. Гадаю, для початку, варто оглянути її кабінет, а далі діятимемо відповідно до ситуації. Головне — зробити все непомітно й так само непомітно опісля вшитися звідси.

— Твій план надто поверховий, не думаю, що з цього щось вийде, — важко зітхнув Ровван, утім не відмовив у допомозі.

— Гм… у мене є секретна зброя, — я зупинилась і хитро всміхнулась, скуйовдивши волосся і знову розпустивши сорочку.

— І яка ж? — поцікавився Ровван, уважно спостерігаючи за моїми маніпуляціями.

Хтозна-які думки в його голові при цьому витали. І я навіть не хотіла знати, що він про мене подумав.

— Ви, — кивнула на нього підборіддям, тим часом безсоромно розстебнувши кілька верхніх ґудзиків на сорочці. — Слово принца — закон навіть у стінах борделю. Брешіть, скільки влізе, — ніхто не наважиться вам суперечити. Цією перевагою ми і скористаємося, якщо раптом щось піде не за планом.

— Гаразд, визнаю, що це може спрацювати, — під пильною увагою принца мені стало трохи ніяково, але без дотримання місцевого дрес-коду наша пара привертатиме чимало непотрібної уваги. І навряд чи ця увага сприятиме успіху нашої операції. Тому спробувала відгородитися від думки про те, що тепер доведеться вдавати із себе повію, та надати обличчю й рухам деякої невимушеності.

— Ну що, гайда на полювання! — розправила плечі, натягнула на обличчя, хотілося вірити, знадливу усмішку й упевненою ходою посунула до дверей.

Щойно їх прочинила, тишу розрізала дика какофонія музики, змішаної з незлагодженими людськими голосами: деякі з них реготали, деякі давилися стогонами, деякі щось емоційно викрикували… У повітрі стояв задушливий запах пачулі, розбавлений дорогими ароматами чоловічих одеколонів і різким запахом поту. Мені захотілося затамувати подих, та натомість почала робити неглибокі вдихи й видихи. За хвилину ми вже точно не впораємося, а довше без кисню мій організм, на жаль, не протягне.

Я сторожко роззирнулась. Вузький тьмяно освітлений коридор, у якому опинилася, праворуч обривався стіною, а ліворуч тягнувся до щедро освітленої зали, зараз заповненої різномастим натовпом. Я бачила чоловіків у чорних ажурних масках із келихами в руках і жінок у напівпрозорих органзових сукнях із червоними ліліями у волоссі. Їхні босі ноги топились у ворсистих килимах під час звабливих танців, і я, звернувши на це увагу, подумала, що мої шкіряні чоботи сильно вибиватимуться із загальної картини. Саме тому поквапилася їх скинути.

— Ти взагалі знаєш, у якому напрямку нам треба рухатися? — за мить порівнявся зі мною Ровван.

Його тепла рука ковзнула по моєму стану й обережно притягнула до чоловічого тіла, тимчасом як погляд узявся зацікавлено оцінювати ситуацію попереду.

— Ніж від мене нікуди не дівся, і та маленька погроза, до слова, досі в силі, — попередила, стреливши попереджувальним поглядом у королівського самогубця.

— Не дивись так на мене, я лише граю відведену мені роль. А от ти у свою погано вживаєшся. Зроби простіший вираз обличчя: у погляді куртизанки повинне читатися обожнювання, а не бажання вбити. Крім того, здається мені, твоя погроза стосувалася іншої частини мого тіла.

— Вона може стосуватися будь-чого, залежно від того, що саме порушує кордони мого особистого простору. Я б на вашому місці поводилася більш розсудливо. Те, що ви принц, іще не дає вам права чхати на правила пристойності.