Розділ 13

— Я б нізащо не додумалася смикнути за якийсь корінь. Навряд чи навіть побачила б його. А якби все ж побачила, сумніваюся, що надала б цьому значення, — вражено визнала Ваттлер, коли я, покликавши їх із Морісом, продемонструвала свою знахідку.

Я вирішила змовчати про те, що й сама виявилася недостатньо уважною, щоб помітити цю нелогічну дрібницю. І якби в мене не було такого корисного духа-помічника, наші пошуки могли тривати значно довше.

— То що робитимемо далі, пане начальнику? — перевела запитливий погляд на Матіуса.

Підполковник, без сумніву, відчув у моїх словах кепкувальні нотки й відповів на це зверхнім усміхом. Він розумів, що, попри свою схильність до бунтарства, я не наважуся діяти всупереч його наказам — не тоді, коли справа настільки серйозна і кожен ризик може дорого коштувати, — а тому вдав, що роздумує: хотів, щоб я відчула його владу над собою, бо знав, що останнє слово залишається за ним. І так само усвідомлював, на яке його рішення я очікую. У цій ситуації саме він мав виграшне становище, і я була майже впевнена, що чоловік ним скористається, щоб завдати мені удару, аби попустити. Та здоровий глузд у його внутрішній суперечці, схоже на те, переміг.

— Навідаємось у гості до прекрасних пані, поки вони не знищили ймовірні сліди злочину.

Він не міг вчинити інакше, зважаючи на те, що я трохи прикрасила свою розповідь, доповнивши її словами Варнакса. «Червона вода» звучало б не так переконливо, як «кривава». І я ж ні краплі не збрехала, бо кров у тій кімнаті й справді присутня. Інша справа — чия.

— Йти до Консолаторію втрьох — дурість, — провадив Матіус далі, — тому розділимося. Ми з Ваттлер працюватимемо зовні, а ти, Клоренс, звідси. Спробуємо якось відвернути загальну увагу й виманити прибиральників, щоб ти змогла уважно оглянути кімнату. Знайдеш сліди крові — візьми зразок: треба з’ясувати, кому вона належить. Та якщо запахне смаженим — давай драпака.

Він міг всього цього не пояснювати: я ж не перший день у цій справі варюся, знаю що й до чого.

— Вельми, вельми мудре рішення, — мені стало незмірно легше від того, що працюватиму без нагляду.

Імовірно, дещиця радості відобразилася на моєму обличчі, бо погляд колеги сповнився чітких сумнівів. Схоже, він уже починав шкодувати про своє рішення. І поки не надумав його змінити, я підштовхнула чоловіка до тунелю, що вів у бік виходу.

— Не барися. Час не чекає.

— Тільки не наламай дров тут без нас, — скривився Матіус. — Якщо втрапиш у халепу, ми тебе не рятуватимемо.

— Не сумніваюся, що так і буде, — справді не мала сумнівів, зважаючи на наші аномально "теплі" стосунки.

Підполковник іще кілька мовчазних секунд вдивлявся в моє обличчя, мовби шукаючи підступ. Потім розвернувся й посунув геть, кинувши суворе задуманій Адель:

— За мною, Ваттлер!

Дівчина стрепенулась і поквапилась наздогнати підполковника.

— І все ж дивні у вас стосунки, — пробурмотіла вона стиха.

Щойно залишилася наодинці, з полегшенням видихнула. Не звикла я до командної роботи, бо члени Сайлосу здебільшого виконують індивідуальні завдання. Дуже рідко нам випадає нагода попрацювати в повному складі, але навіть тоді я не відчуваю такого дискомфорту, як зараз. Мабуть, тому що навіть у ті рідкісні моменти не маю потреби прикидатися звичайною і можу не хвилюватися про збереження власних таємниць: слугам Люцифера заборонено шкодити одне одному без його відома. Саме тому лише в колі «своїх» я почуваюсь у безпеці. Хоча, можливо, чиню вкрай недалекоглядно: те, що я вважаю, наче в диявола немає причин мені шкодити, ще не означає, що він справді мені не зашкодить. Пекельні створіння, особливо той, хто першим спромігся зрадити богів, завжди непередбачувані. Навіть зараз я не можу знати напевне, чи справді Люцифер виконає дану вранці обіцянку, чи згодом знайде спосіб обхитрити мене. Хай там як, тут і зараз понад усе хочеться бути оптимісткою, інакше жагу до життя не збережеш.

Якби хтось запитав мене, заради чого досі існую, я б без вагання відповіла, що заради батька. Передбачувана правда, але яка вже є. І це не просто сліпа доньчина любов до того, хто мене породив і виховав. Це радше відплата за роки самопожертви й ті численні ризики, на які йшов мій батько в часи, коли подібних мені сліпо знищували. Хтось сказав би, що така вона — священна батьківська місія: захищати своїх дітей навіть ціною власного останнього подиху. І я б не промовила всупереч нічого крім того, що обов’язок дітей бути принаймні вдячними. Я це й намагаюся робити — бути вдячною за ті теплі та щасливі спогади, які маю завдяки найхоробрішому в усьому світі чоловікові. Настала моя черга робити його щасливим, і я роблю це, як можу.

Тато навряд чи погодився б із моїми міркуваннями. Саме тому він не знає, на що я пішла заради нього — заради нас. Так само як і я навіть не уявляю, на що він колись пішов заради мене.

У нас обох вистачає таємниць, хоч я воліла б, щоби їх ніколи не існувало.

Вичекавши кілька хвилин, я додумалася знову опустити кришку люка, щоб хоч якось контролювати ситуацію нагорі. Та й сподівалася підслухати щось важливе, бо таки вірила, що ми взяли правильний слід. Везіння в детективній справі — річ мінлива й рідкісна, утім все ж реальна. І я плекала надію на те, що сьогодні воно стане на наш бік. Проте замість цікавих розмов довелося довго й нудно слухати фальшиве мугикання прибиральниці під супровід нестерпного скрипіння її щітки.