Розділ 9

Двадцять хвилин по тому я покидала комфортний екіпаж сусідки з упевненою думкою про те, що Департамент втрачає чудового слідчого в особі пані Люмії. Так уміло проводити допит, замаскований під «невинну» цікавість, не може, мабуть, ніхто з моїх бувалих колег. Шкода, своєю ціллю жінка обрала нерівного собі суперника. Я вмію тримати язика за зубами, адже від цього завжди залежала моя безпека. Тож упродовж тих нестерпно довгих двадцяти хвилин не сказала нічого такого, чого б не знала сама пліткарка. Хвала богам, Департамент знаходиться не так уже й далеко від мого будинку, бо довше такої балакучої компанії я б точно не витримала.

До крамниці з магічним приладдям вирішила зазирнути вже на зворотному шляху. Залишилося сподіватися, що потрібні мені дрібнички будуть у наявності, бо тинятися містом увечері в пошуках лавандових свічок і сушеного листя полину — неприваблива перспектива, як і ризик, зоставшись ні з чим, відкласти свої плани на завтрашній вечір. Терпеливість ніколи не слугувала проявом моєї гідності, а надто вже тоді, коли час не на моєму боці. Тож я була рішуче налаштована сьогодні не затримуватися.

Будівля Департаменту стратегічних розслідувань справжнім прямокутним гігантом велично здіймалася над старими дахами інших держустанов, комерційної нерухомості та дрібних мануфактур. Збудована наприкінці попереднього десятиліття з дотриманням усіх традицій нового архітектурного стилю, вона помітно вирізнялася з-поміж решти будівель. І не лише своїми габаритами, а й вишуканою стриманістю зовнішнього декору. Не було на ній дерев’яних оздоб, кольорових вивісок і черепичного даху, не було химерних вітражів чи великої кількості підвісних балконів — лише рівні вапнякові стіни зі звичайними вікнами, скляний баневий дах і шість височенних світлих мармурових колон перед парадним входом, притиснених зверху напівкруглим фронтоном.

Швидко минувши широко розведені сходи, кивнула черговим вартовим, що завмерли біля входу й послужливо прочинили переді мною важкі металеві двері, а тоді пірнула в прохолоду людного холу. Повернула ліворуч та рушила в бік довгого коридору з рядами зачинених непроглядних дверей, оздоблених скромними сірими табличками з назвами відділів чи їх керівників.

Сім наземних поверхів будівлі відвели для семи управлінь, що займаються справами й розслідуваннями, які знаходяться не під покровом суворої таємничості. Однак режимно-секретний відділ розмістили глибоко під землею поміж старих архівів. Щоби потрапити туди, потрібно мати спеціальний пропуск, створений магічним чином на основі ДНК його власника. У кожної довіреної особи цей пропуск різний. У мене, наприклад, це срібний перстень із великим корундом. У Стоббата — батьків наручний годинник. Завдяки такій особливості пропусків стороннім особам важче виявити наших працівників чи викрасти в них квиточок на нижні поверхи. Але система безпеки цим не обмежена. Існує також магічний код, який щодня змінюють. Він схожий на коротке закляття: це може бути одне слово, словосполучення чи навіть речення, яке потрібно вимовити, щоб відчинити потаємні двері в стіні в кінці правого коридору в лівому крилі першого поверху. А далі вже магічна система розпізнає сам пропуск і його власника й лише опісля активує підіймальний механізм, що опускає працівника в підземні приміщення.

Важко уявити, скільки магічної енергії щодня на це витрачають. Але ще важче — думати, де її беруть. Хоча думати тут і не треба, бо вогнепальна зброя стала не єдиним геніальним і водночас варварським винаходом простих смертних за часів расової війни. Інквізиція також винайшла такі собі накопичувачі. Мова йде про кристали елітіуму, знайдені, що доволі іронічно, самими Обдарованими під час розширення мережі підземних тунелів під Валборном. Ці дорогоцінні прозоро-чорні крихітки здатні висмоктувати з Обдарованих їхню магічну енергію та зберігати її в собі необмежену кількість часу. Як мені розповідали мої нечисленні знайомі, цей процес доволі болісний і, якщо вчасно не зупинитися, може стати смертоносним. Дізнавшись про ці дивовижні камінці й відшукавши їх невеличке й, на щастя, єдине на сьогодні родовище, люди зробили все можливе, щоб якнайвигідніше використати нові знання. Відтак самоцвіти елітіуму перетворились у портативні акумулятори — накопичувачі, чию енергію почали використовувати для розвитку нової формації людства. Завдяки законсервованій магії в будинках знаті та представників високої інквізиції з’явилися, наприклад, такі підіймальні механізми, як той, яким користуються в Департаменті; а ще налагодили системи автоматичної подачі магічного світла й нагріву води. От тільки для цього знадобилася неймовірна кількість енергії, відповідно, чимало обдарованих зустріли свій кінець у глибокому й немилосердному магічному спустошенні.

Коли Велика расова війна закінчилася перемир’ям, усі можливі накопичувачі конфіскували й перестали використовувати з комерційною метою. Кожне місто королівства повернулося до попереднього способу життя, і якщо для звичайного населення майже нічого не змінилося, то знаті довелося знову звикати до гасових ламп і звичайного нагріву води. Але деякі державні установи, як от Департамент стратегічних розслідувань, стали винятками. Їм дозволили й надалі експлуатувати насичені кристали елітіуму, бо енергія в них не здатна знову прижитися в живому тілі. Її можна хіба що розсіяти, проте жадібні смертні назвали це марнотратством цінного ресурсу, який тепер живить усю охоронну систему цієї будівлі.

Ну й біс із ними! Головне, що нині ця зараза більше нікому не завдає непоправної шкоди. Мені от зовсім не кортить перевірити, чи правдивими були ті лякливі розповіді про нестерпні відчуття під час такого спустошення.

Не люблю, коли в мене щось болить.

— Добридень, пані Клоренс! — синхронно привіталися зі мною молоді вартові-близнюки, що завмерли біля виходу на нижньому рівні.